Кінець історії.

"водіння — найбільше задоволення, яке можна отримати, не знімаючиштанів." (с) Джеремі Кларксон Я завжди любив їзду. Їхати 6-річнимна задньому сидінні дідусевої Ауді, їхати в мої 26 з водієм наслужбовій машині по роботі, їхати автостопом до Києва чи Дніпра длямене завжди було однаково захоплююче.Але як би я не веселився, сидячи на пасажирському сидінні, ці відчуття не стоять поруч ізможливістю керувати табуном металевих коней, прихованих підкапотом.І коли у мене з'явився перший, тільки мій автомобіль - моянайбільша мрія здійснилася. Я впивався самим розумінням - ось вона, варто, чекає повороту ключа, натискання на газ. І я повертав ключ, натискав газ і отримував свою дозу чистого задоволення. Їздив нароботу, їздив на футбол просто катався вночі.Так було майже сімроків.Але час не стоїть на місці.Воно йшло не тільки для машини, ай для мене. Студентом, вона підходила мені трохи більш ніжповністю. Швидка достатньо, щоб дати прикурити черговому піжону на "пацанському" ВАЗі з "поглядакой у мене прямоток", невеликанастільки, що можна пролізти в будь-який просвіт на дорозі іприпаркуватися там, де хочу, простора рівно настільки, щоб у ній забсолютним комфортом розмістилося чотири людини . Дизайн, музика, керованість – у ній було все. Але останній рік я почав ловити себена думці про те, що вистачає її мені не скрізь. Мені стало невистачати місця в багажнику, мені незручно возити в салоні собаку, та й бездоріжжям на ній не здорово покатаєшся — поїздка на дачу абона річку була проблемою. Я зрозумів, що не готовий жертвуватикомфортом водіння заради непоганої музики, класного дизайну такомпактних розмірів. А отже, настав час розлучатися — як би сумноце не було, я елементарно переріс цю машину. Учора це сталося —наші шляхи розійшлися. Позаду залишилися практично сім років, заякі я вивчив цю машину цілком, дізнався про її можливості, хоча йне пізнав її межі. Я любив цю машину, сподіватимуся, новий власниклюбитиме її не менше.