Карелія 2009 Частина ІІ

Ще через кілька кілометрів, коли до виїзду на нормальну дорогу покарті залишаються лічені кілометри приходить великий облом черезвеличезну ялину довжиною метрів 30-40 заваленою впоперек нашогонапрямку руху. Глушимо, оглядаємося. За ялиною, старий злегказруйнований бетонний міст і поруч табличка «полювання за путівкамител.*****» Під мостом тече річка. Береги обривисті висотою близько6-7 метрів зарослі старими соснами. >

Огляд підстави стовбура ялини дав зрозуміти, що впала вона не самав самому розквіті сил, а їй допомогли дбайливі руки, що трималинехилу бензопилу. Шлагбаум, що діє, для любителів пополювати влісі, тільки розрахунок був на мосту, а не з лісу, що заїжджаєЄдиний шлях вперед перегороджує ялина згадувана раніше.Якщо ми булина будь-якому легковому авто, то найімовірніше проїхали б під нею, попередньо вирубавши прохід в лісі. Звисаючих гілках, а нам невистачає сантиметрів 25 по висоті. Копати траншею під ялинкою щобопустити машину теж погане заняття берега навколо суцільний граніт.Отже, знову проблема, повертатися назад - абсурд, або прорубуватисявперед. Час близько 5-ї вечора. Розвантажуємо частково багажникдістаємо сокиру, бензопилу, яка насправді сучкоріз і була взята провсяк випадок мною з роботи на предмет користуватися і починаємопроцес розрахунку необхідного просвіту для подолання перешкоди.Сучкоріз показав свою повну безпорадність проти карельської ялини.Зате сокира була чудова. Через годину махання, почергово змінюючиодин одного на відповідальній посаді — ялина була перерубана. Далізнову мозковий штурм, що робити далі, спробувати підняти одну зполовин домкратом уперши його в колоду як подовжувач, абовідтягувати половину лебідкою. Вибрали 3-й варіант. Оскількинайімовірніше домкрат передаючи зусилля через нестійку стійкувигляді колоди найімовірніше зісковзне, а намагаючись відтягуватиялинку вгору на гірку яка важить пару тонн теж малоймовірно, швидшемашину стягне вниз - вирішили відрубати ще шматок щоб потім йогоскатив вниз по напрямних проїхати в просвіт, що утворився. Вирішилиі почали рубати далі. На долонях, що не звикли до такогоінтенсивного навантаження, встигли надутися мозолі, і на моментдругої частини встигли вже й луснути. Тож кожен новий удардоставляв незабутнє враження. Ще через годину завалили-такинеобхідний шматок, відкотили вбік, як і планували. Філіграннеманеврування під керівництвом штурмана і ми за ялиною перед мостом.Навантаження багажу, продовжуємо рух. Дорога суха, хоч і заросла, досить рівна на зустріч світить вечірнє сонечко, літають бабки –коротше лепота. Ейфорія тривала хв. 5.
Новий облом. Ще одна річка, у руслі купа повалених колод. Дерев'янийміст. Точніше він був мостом колись. Доти поки не горів і не згнив.Вийшли проводити огляд. Міст підозріло потріскує навіть під нашоювагою. Провівши паралель, сумні припущення як він тріщатиме підвагою завантаженого під зав'язку пікапа. Похмурі думки, вже дужевтомилися, Пригод на 1 день-вище даху. Організм уже звик бутинасиченим адреналіном і просто на нього не реагує. Назад? –ні!
Переставляємо поздовжні дошки на слабкі місця на мосту підпередбачувану колію і починаємо повзком намагатися подолатиділянку. Пару стрімких моментів, колесо, що сповзло, з поздовжньоїдошки в щілину між колодами і вуаля ми на тому березі.
Через 3км. Пост. Шлагбаум, двоє у формі з автоматами. Зупинка.Діалог.
-Ваша перепустка?
У нас її немає.
-Як ні?
Ну ось так, просто немає.
Пауза.
— Ви його втратили?
Ні, у нас просто його немає.
Пауза.
< -А як ви тут опинилися? - Ви ж повинні були проїжджати щечерез два пости щоб сюди потрапити, як ви їх проїхали? А ми непроїжджали через них. Права рука в обох починає нервовопогладжувати ручку автомата в районі спускового гачка. br/>
Ні, по ґрунтовках
-По яких ґрунтовках? Які населені пункти ви проїжджали? Як виїхали? Маршрут?
Починаємо пояснювати напрямок нашого руху та назви останніх сілчерез які рухалися.
-Так? , але там немає доріг! Ви не могли там їхати!
Рука все також нервово обліплює автомат.
Але ми проїжджали саме там…
-Так? (оглядають авто розуміють що судячи з-за бруду їздили мимабуть саме там)
Пауза…
Розгортаю монітор ноуту на якому прописаний трек поїздки.
Починається вивчення траєкторії нашого польоту, рукирозслабляються, але подив не проходить.
Повторюється вже завчене питання, що звучить як констатаціяфакту:
-Але там немає доріг! (звучить трохи засмучено). У нас і постів тамтому немає ... - Ну гаразд раз ви не в'їжджали, значить бути вастут не повинно, проїжджайте.
Ось такі, теж милі та розуміючі люди.
Їдемо далі, практично без пригод добираємося до м.Лахденпонх'я, злегка скуповуємося в місцевому мінімаркеті, викликаючи купу емоцій у місцевих жителів, від зовнішнього виглядуЕльки і від нашого зовнішнього вигляду, який не набагато краще.Через деякий час годин 9 вечора все частіше почала відвідуватидумку про необхідність привалу, обіду, та розбиття табору.Згорнувши з траси перед селом Рускеала, попрямували до чудовогоякщо судити по карті озера з назвою Вахваярві.
Хороша спочатку дорога кілька разів розгалужувалася, але мивибирали напрям, що веде до озера, поступово звужуючись, дорогаперетворилася на кам'янисту з необтесаними. Краями каміннянеприємно трусили Ельку почала підніматися нагору. Незабаромнапрямок руху випрямився, і почали по черзі змінюватися спуски іпідйоми. Подолавши парочку заболочених ділянок і кілька річечоквбрід, ми наближалися до озера. По карті ми вже були на самомуберезі, але у світлі фар тривав ліс, і озера було не мабуть. Іраптом бац машина різко нахиляється на ніби рівній дорозі і носомпадає вниз. Блокування, задній хід – стоїмо на місці. Наперед –стоїмо на місці. Опускаю вікно і спостерігаю картину рідкоїсубстанції нарівні з порогами. Обережно відчиняю двері, (післяялинки, чоботи були покладені в багажник) і порогом рухаюся дозадньої частини автомобіля. Знайшовши поблизу колоду, зістрибнувшина нього з нього на задній бампер, відчиняю багажник, одягаючоботи, беру другий комплект Яші, оглядаюся. Ми в болоті. Болотоліворуч, праворуч, і попереду. Задній міст висить на камені, передніх коліс не видно, вони теж вивішені, видно лише простір міжаркою та болотом. Спроба пройтися вперед на предмет подальшогопросування за допомогою лебдки наводить до розуміння того, що далігірше і глибше, чоботи затягує в болото, нога намагається вилізти зчобота. Позаду лебідки немає. Дістаємо сокиру, домкрат. Рубаємополіни підсовуємо під задні колеса. Спроба зрушити назад нічого непризводить, Машина надійно висить на мосту. Підкладаємо колоди біляколеса і використовуючи 4х метровий ствол берези як важіль, упираємо один кінець між спицями колісного диска. Навалися, ресорастискається, колесо піднімається, під нього укладається кількакоротких полін, переходимо на інший бік. За тією ж схемою короткетовсте як упор для важеля, але упор йде в болото.
Ще два товсті зверху на втопле, і вони ховаються в жижі. Додаємо ще3 колоди, начебто тримають. Важіль, притиснули, і ті теж просіли.Ще раз підкладаємо зверху, і цього разу вдається відірвати правезаднє колесо і підкласти під нього упори.
Заводимо назад. Не їсть). Підкладаємо колоди в якості майданчикадля домкрата під заднім бампером (благо, він силовий) піднімаємо, підкладаємо. Переставляємо домкрат, піднімаємо, підкладаємо.Заводимо. Не рухається. Час близько 12 ночі, все ще дуже хочетьсяобідати. Але ще більше хочеться не ночувати у болоті. Ще один обхідоколиць дає нові вступні. Ми тут не перші. І ті, хто був до нас, назад теж не вибралися, попереду навалені купи колод. Дорогу з нихбез зв'язки не зробиш. Прорубана просіка, що веде вправо через лісі болото по кільцю діаметром близько 70 метрів тому на дорогу.Осмислюємо і розуміємо, що це єдиний шлях і спосіб вибратися наволю. Ще раз вилаявшись на свою непередбачливість з приводурозташування такелажу. Розвантаживши по багажнику дісталися пульталебідки, корозахисної стропи та шакле. Заводимо першу, машинапроїжджає близько півметра і занурюється в болото нарівні збамперами, коліс не видно, щось булькає, але ніхто нікуди не їде.Підключаємо пульт, розмотуємо лебідку виходячи з напрямку руху, поряд праворуч по передбачуваному напрямку каміння, вибираємодерево виходячи з вектора. Машина розвертається на місці тазупиняється спрямована у просвіт між каменями. Дуже до речівражаюче видовище. Відчіплюємо новий розрахунок траєкторії, новедерево, що перетягує нас ще на 2, 5 метри. Ще раз розрахунок, зновудерево, 5 метрів. І так разів 20. Під кінець лебідка була всязанурена в болото. Боюся собі уявити яку вагу вона тягла. За що їйвеличезне людське спасибі). Через годину, півтори ми таки вибралисяпо колу на тугішу дорогу якою приїхали за 10 метрів ззаду.Перекуривши і завантаживши багаж, подивилися на годинник. - 5ранку. Рухаємось у зворотному напрямку. Бажання і сил шукати новімальовничі місця - не залишилося, на зворотному шляху через кількакілометрів побачили подобу галявини - заїхали, поставили намет, щось з'їли і впали без задніх ніг. Огляд машини.

Прохід за грибами в недалекому колі, озирнувшись, знову спати. .Похід за грибами, вирішивши, що піду не далеко, вперше і востаннєне беру з собою навігатор. Через 20 хв. Розумію, що заблукав.Навігатор, він телефон залишився в машині, ключі теж в таборі, умене крім ножа і мокрих від роси штанів нічого немає. Намагаємосяйти сонцем, але щось навколо все не те, і не впізнається. Виходжуна величезну галявину розміром з кілька футбольних полів, трава погруди, в траві різного розміру каміння. З краю має бути машина, алеїї немає, і галявина якась не така, і слідів не видно. Стає сумно.Вишукую найвищу точку вигляді пагорба і йду через цю галявину донеї, забираюся, але результатів нуль. Нічого знайомого у полі зорунемає. Почергово починаю кричати в різні боки (крайній метод, якийраніше не використовувався) і прислухатися, сподіваючись, що зтабору відгукнутися і по звуку можна буде визначити напрямок.Увідповідь тиша. Стає ще сумніше. Даний район приносить все більшепроблем, і я ще більше його починаю не любити. Метрах від неї, за10 хв. Я в таборі.
Робимо глибокий видих, переодягаємо шкарпетки штани і взуття.
Купа журавлини, відсутність їстівних грибів, сон.
Ранок, збираємо табір і назад на трасу. По дорозі в одній із річокгодину з відром і губкою і Елька сяє бортами. Декілька зламаних проболото в супортах та дисках паличок, і колеса за ідеєю вже повинніне бити на трасі. Ще кілька кілометрів. Та виїзд на трасу. Яквиявилося вночі заїжджаючи, ми не побачили серію симпатичнихводоспадів прямо біля з'їзду.
Далі з траси звертаємо на мармуровий каньйон. Колись це бувфінський кар'єр з розробки мармуру, потім 39м перейшов разом ізіншою територією до радянського союзу. Потім війна, і німці йогозатоплюють, після чого він стає мармуровим каньйоном. Все культурноі цивільно, викладені по периметру гравійні доріжки, дерев'янісходи. Прожектор нічного підсвічування, будка з сувенірами, кафе, екскурсійна будочка. Дерев'яний поміст внизу, де одягнувшись урятувальні жилети вас можуть покатати озером на човнах із заходом угроти. Декілька десятків місцевих «диких качок» плавають передчовнами позуючи перед камерами та випрошуючи подачки. Смарагдовавода завдяки мармуровим стнам та дну дуже прозора і проглядаєтьсяметрів на 5 у глибину. До речі глибина каньйону під водноюповерхнею близько 40метрів. Закінчивши огляд і вдосталь знімавшись, покуштувавши морозива і витративши трохи грошей на сувеніри, краємока спостерігаємо картину, що деякі машини зі стоянки їдуть кудисьза поворот, але не в напрямку траси. Природне почуття цікавості недало спокою і ми попрямували в тому самому напрямку. Через деякийчас по дорозі ведучою вздовж кар'єру з'явився ще 1 кар'єр, але незовсім доглянутий і не підготовлений для відвідування культурнихтуристів, трохи далі був ще, і ще. У результаті кар'єрів не один, аблизько десятка, доїхавши до кінця дороги - потрапили на невеликиймайданчик який вже був зайнятий табором аквалангістів. Зупинились, привіталися, трохи поговорили. Вигляд на озеро був чудовий.Зачарований пишнотою пейзажу, я стояв на березі, а в головікрутилися всякі думки типу:— «і як це вони тут виявилися раніше занас. », але почувши що риба тут вся дрібна і великої немає, менівідразу полегшало). Попрощавшись, ми рушили далі, обравши черговемісце на карті.

"стає ще сумніше. Даний район приносить все більше проблем, і я щебільше його починаю не любити. Метрах від неї, за 10 хв. Я втаборі.
Робимо глибокий видих, переодягаємо шкарпетки штани і взуття.
Купа журавлини, відсутність їстівних грибів, сон.
Ранок, збираємо табір і назад на трасу. По дорозі в одній із річокгодину з відром і губкою і Елька сяє бортами. Декілька зламаних проболото в супортах та дисках паличок, і колеса за ідеєю вже повинніне бити на трасі. Ще кілька кілометрів. Та виїзд на трасу. Яквиявилося вночі заїжджаючи, ми не побачили серію симпатичнихводоспадів прямо біля з'їзду.
Далі з траси звертаємо на мармуровий каньйон. Колись це бувфінський кар'єр з розробки мармуру, потім 39м перейшов разом ізіншою територією до радянського союзу. Потім війна, і німці йогозатоплюють, після чого він стає мармуровим каньйоном. Все культурноі цивільно, викладені по периметру гравійні доріжки, дерев'янісходи. Прожектор нічного підсвічування, будка з сувенірами, кафе, екскурсійна будочка. Дерев'яний поміст внизу, де одягнувшись урятувальні жилети вас можуть покатати озером на човнах із заходом угроти. Декілька десятків місцевих «диких качок» плавають передчовнами позуючи перед камерами та випрошуючи подачки. Смарагдовавода завдяки мармуровим стнам та дну дуже прозора і проглядаєтьсяметрів на 5 у глибину. До речі глибина каньйону під водноюповерхнею близько 40метрів. Закінчивши огляд і вдосталь знімавшись, покуштувавши морозива і витративши трохи грошей на сувеніри, краємока спостерігаємо картину, що деякі машини зі стоянки їдуть кудисьза поворот, але не в напрямку траси. Природне почуття цікавості недало спокою і ми попрямували в тому самому напрямку. Через деякийчас по дорозі ведучою вздовж кар'єру з'явився ще 1 кар'єр, але незовсім доглянутий і не підготовлений для відвідування культурнихтуристів, трохи далі був ще, і ще. У результаті кар'єрів не один, аблизько десятка, доїхавши до кінця дороги - потрапили на невеликиймайданчик який вже був зайнятий табором аквалангістів. Зупинились, привіталися, трохи поговорили. Вигляд на озеро був чудовий.Зачарований пишнотою пейзажу, я стояв на березі, а в головікрутилися всякі думки типу:— «і як це вони тут виявилися раніше занас. », але почувши що риба тут вся дрібна і великої немає, менівідразу полегшало). Попрощавшись, ми рушили далі, обравши черговемісце на карті.
"стає ще сумніше. Даний район приносить все більше проблем, і я щебільше його починаю не любити. Метрах від неї, за 10 хв. Я втаборі.
Робимо глибокий видих, переодягаємо шкарпетки штани і взуття.
Купа журавлини, відсутність їстівних грибів, сон.
Ранок, збираємо табір і назад на трасу. По дорозі в одній із річокгодину з відром і губкою і Елька сяє бортами. Декілька зламаних проболото в супортах та дисках паличок, і колеса за ідеєю вже повинніне бити на трасі. Ще кілька кілометрів. Та виїзд на трасу. Яквиявилося вночі заїжджаючи, ми не побачили серію симпатичнихводоспадів прямо біля з'їзду.
Далі з траси звертаємо на мармуровий каньйон. Колись це бувфінський кар'єр з розробки мармуру, потім 39м перейшов разом ізіншою територією до радянського союзу. Потім війна, і німці йогозатоплюють, після чого він стає мармуровим каньйоном. Все культурноі цивільно, викладені по периметру гравійні доріжки, дерев'янісходи. Прожектор нічного підсвічування, будка з сувенірами, кафе, екскурсійна будочка. Дерев'яний поміст внизу, де одягнувшись урятувальні жилети вас можуть покатати озером на човнах із заходом угроти. Декілька десятків місцевих «диких качок» плавають передчовнами позуючи перед камерами та випрошуючи подачки. Смарагдовавода завдяки мармуровим стнам та дну дуже прозора і проглядаєтьсяметрів на 5 у глибину. До речі глибина каньйону під водноюповерхнею близько 40метрів. Закінчивши огляд і вдосталь знімавшись, покуштувавши морозива і витративши трохи грошей на сувеніри, краємока спостерігаємо картину, що деякі машини зі стоянки їдуть кудисьза поворот, але не в напрямку траси. Природне почуття цікавості недало спокою і ми попрямували в тому самому напрямку. Через деякийчас по дорозі ведучою вздовж кар'єру з'явився ще 1 кар'єр, але незовсім доглянутий і не підготовлений для відвідування культурнихтуристів, трохи далі був ще, і ще. У результаті кар'єрів не один, аблизько десятка, доїхавши до кінця дороги - потрапили на невеликиймайданчик який вже був зайнятий табором аквалангістів. Зупинились, привіталися, трохи поговорили. Вигляд на озеро був чудовий.Зачарований пишнотою пейзажу, я стояв на березі, а в головікрутилися всякі думки типу:— «і як це вони тут виявилися раніше занас. », але почувши що риба тут вся дрібна і великої немає, менівідразу полегшало). Попрощавшись, ми рушили далі, обравши черговемісце на карті.
"даний район приносить все більше проблем, і я ще більше йогопочинаю не любити. Метрах від неї, за 10 хв. Я в таборі.
Робимо глибокий видих, переодягаємо шкарпетки штани і взуття.
Купа журавлини, відсутність їстівних грибів, сон.
Ранок, збираємо табір і назад на трасу. По дорозі в одній із річокгодину з відром і губкою і Елька сяє бортами. Декілька зламаних проболото в супортах та дисках паличок, і колеса за ідеєю вже повинніне бити на трасі. Ще кілька кілометрів. Та виїзд на трасу. Яквиявилося вночі заїжджаючи, ми не побачили серію симпатичнихводоспадів прямо біля з'їзду.
Далі з траси звертаємо на мармуровий каньйон. Колись це бувфінський кар'єр з розробки мармуру, потім 39м перейшов разом ізіншою територією до радянського союзу. Потім війна, і німці йогозатоплюють, після чого він стає мармуровим каньйоном. Все культурноі цивільно, викладені по периметру гравійні доріжки, дерев'янісходи. Прожектор нічного підсвічування, будка з сувенірами, кафе, екскурсійна будочка. Дерев'яний поміст внизу, де одягнувшись урятувальні жилети вас можуть покатати озером на човнах із заходом угроти. Декілька десятків місцевих «диких качок» плавають передчовнами позуючи перед камерами та випрошуючи подачки. Смарагдовавода завдяки мармуровим стнам та дну дуже прозора і проглядаєтьсяметрів на 5 у глибину. До речі глибина каньйону під водноюповерхнею близько 40метрів. Закінчивши огляд і вдосталь знімавшись, покуштувавши морозива і витративши трохи грошей на сувеніри, краємока спостерігаємо картину, що деякі машини зі стоянки їдуть кудисьза поворот, але не в напрямку траси. Природне почуття цікавості недало спокою і ми попрямували в тому самому напрямку. Через деякийчас по дорозі ведучою вздовж кар'єру з'явився ще 1 кар'єр, але незовсім доглянутий і не підготовлений для відвідування культурнихтуристів, трохи далі був ще, і ще. У результаті кар'єрів не один, аблизько десятка, доїхавши до кінця дороги - потрапили на невеликиймайданчик який вже був зайнятий табором аквалангістів. Зупинились, привіталися, трохи поговорили. Вигляд на озеро був чудовий.Зачарований пишнотою пейзажу, я стояв на березі, а в головікрутилися всякі думки типу:— «і як це вони тут виявилися раніше занас. », але почувши що риба тут вся дрібна і великої немає, менівідразу полегшало). Попрощавшись, ми рушили далі, обравши черговемісце на карті.
"даний район приносить все більше проблем, і я ще більше йогопочинаю не любити. Метрах від неї, за 10 хв. Я в таборі.
Робимо глибокий видих, переодягаємо шкарпетки штани і взуття.
Купа журавлини, відсутність їстівних грибів, сон.
Ранок, збираємо табір і назад на трасу. По дорозі в одній із річокгодину з відром і губкою і Елька сяє бортами. Декілька зламаних проболото в супортах та дисках паличок, і колеса за ідеєю вже повинніне бити на трасі. Ще кілька кілометрів. Та виїзд на трасу. Яквиявилося вночі заїжджаючи, ми не побачили серію симпатичнихводоспадів прямо біля з'їзду.
Далі з траси звертаємо на мармуровий каньйон. Колись це бувфінський кар'єр з розробки мармуру, потім 39м перейшов разом ізіншою територією до радянського союзу. Потім війна, і німці йогозатоплюють, після чого він стає мармуровим каньйоном. Все культурноі цивільно, викладені по периметру гравійні доріжки, дерев'янісходи. Прожектор нічного підсвічування, будка з сувенірами, кафе, екскурсійна будочка. Дерев'яний поміст внизу, де одягнувшись урятувальні жилети вас можуть покатати озером на човнах із заходом угроти. Декілька десятків місцевих «диких качок» плавають передчовнами позуючи перед камерами та випрошуючи подачки. Смарагдовавода завдяки мармуровим стнам та дну дуже прозора і проглядаєтьсяметрів на 5 у глибину. До речі глибина каньйону під водноюповерхнею близько 40метрів. Закінчивши огляд і вдосталь знімавшись, покуштувавши морозива і витративши трохи грошей на сувеніри, краємока спостерігаємо картину, що деякі машини зі стоянки їдуть кудисьза поворот, але не в напрямку траси. Природне почуття цікавості недало...