Екстремальне зимове турне на східну Україну. Частина 1. Пам'яті так рано.

Теща – це, напевно, один із найпопулярніших і найяскравішихучасників анекдотів, нарівні з Вовочкою та нашими політиками. Цеодин із найстрашніших снів кожного другого мужика, тому що ці жінкияк ніхто інший люблять попити нашої чоловічої кривушки ... Але моятеща була зовсім інша. І взагалі тещею я її ніколи не вважав і неназивав так майже ніколи. Вона була для мене другою мамою. Ми з неюз самого першого моменту нашого знайомства одразу знайшли спільнумову і не втрачали її до її кінця, ця людина поєднувала в собібезмежну доброту, гостинність, товариськість і ненав'язливість, прицьому будучи головним педіатром великого міста (з усімаособливостями поведінки будь-якого держслужбовця). З нею «даваликраїні вугілля», коли приїжджали один до одного в гості разів упівроку!
Але, на жаль, як водиться, Бог забирає добрих людей дуже рано… Улютому цього року після півроку боротьби зі страшною хворобою моєїдругої мами не стало…

У цей час країну засипало аномальними снігопадами. Так засинало, щоне те, що на своїй машині, а іноді на автобусі та поїздах булаймовірність не поїхати до пункту призначення. Через сильніснігопади регулярно припинялося сполучення між містами… Унайяскравіший погодний «екстрім» мені довелося виїхати доМаріуполя, т.К. Стало ясно, що час уже йде не на дні, а на годинник (дружина на той момент вже більше місяця перебувала там із мамою).Потрібно встигнути попрощатися будь-що-будь. Я вирішив поїхатиавтобусом. І хоч це пекельне катування (14 годин моторошнимидорогами на не найкращому автобусі, та ще й вночі…), я радий, щотоді поїхав саме на цьому транспорті:дорогою діялося таке, щопросто словами не передати… Було пару моментів, коли я бувупевнений, що ми вже не виберемося з заметів і ночуватимемо прямона трасі, чекаючи на МНС. Повертався також не без пригод, т.К.погода не заспокоювалася, але все одно вже було спокійніше. Післяповернення додому Одеса мене зустрічала таким пейзажем:Через місяцьпотрібно було збиратися і їхати на 40 днів. Варіант із автобусом неканал, т.К. Потрібно було привезти речі дружині (якій там щепотрібно було провести не менше пари-трійки тижнів, тому що тудитільки змогла дістатися наша улюблена бабуся з Москви, щобпопрощатися зі своєю донькою), плюс потім ще з Маріуполя в Одесуперевезти дещо -яке майно. Графік та специфка моєї роботи така, щохворіти, відпочивати та вирішувати сімейні питання просто ніколи.Тобто. Вибирати день із доброю погодою особливо не доводилося:затиждень до дати виїзду я мав узгодити конкретні дативід'їзду/приїзду з клієнтами, і поїхати цього дня попри все.

< br Знаючи не з чуток, що таке траса "маріуполь-Одеса", ящоразу перед цим екстремальним "турне" заганяю машину на витяг. Нацей раз не став винятком. Тим більше, що за пару тижнів до поїздкия почув стукіт у районі переднього лівого колеса (треба відзначити, що стукіт з'являвся тільки на нерівностях і на низькій швидкості, врешті режимів його не було). Плюс, на приборці при різкому стартістав час від часу спалахувати індикатор ручного гальма. Плюс, погода так само не здавала своїх позицій, і тішила постійнимипогодними збоченнями. Все це дало мені чітке розуміння, що дляуспішного прибуття своїм ходом в інший кінець країни потрібно бути«всі зброї». Помітивши, що стукіт зникає при гальмуванні, я відразузрозумів, що питання у супорті. І так, з супортом я не помилився:нанаправляйках був люфт, а точніше, як виявилося пізніше, виробленняв супорті в посадковому місці направляючих. Але крім того булопомічено, що характерний звук, що стукає, видає стійкастабілізатора з тієї ж лівої сторони. Стійка опинилася вцілодобовому магазині в наявності (справа була пізно ввечері) ібула куплена за подвійну вартість (ну руки ж «сверблять» швидше всезробити! ) і замінена в той же момент при пробігу в 334200км.

Запчастини на фото:CLT50, 380008
Причиною миготливої ​​лампи на приладці стали зношені майже в нульпередні колодки (і це після 21 тис км після їх заміни, жерсть! Рідних гальм машині реально замало, якщо пробіги між заміноюколодок настільки короткі). В наявності скрізь були лише оригіналза непристойні гроші, або жорстока «чайна». А направляючих супортівтак взагалі не було на автобазарі. Тому я взяв паузу на кількаднів. І ось на пробігу 334 400 км мій майстер приїхав за машиною домене на роботу і за пару годин роботи на СТО поміняв все. Тут вартовідзначити, що передні колодки були настільки зношені, що почалипідклинювати клапани супортів. Але питання вирішили (правда, яквиявилося, лише частково, але про це буде окрема історія, присвячена тотальній війні з ідіотськими передніми супортами Galant9 покоління). Старі зношені майже в нуль передні колодки Новіколодки HI-Q Встановили нові колодки І ось на носі останні параднів перед виїздом. В Одесі зовсім невластиві нашому містухуртовини...
Може для жителів крайньої півночі побачене на фотках і нісенітниця, але для більшості теплолюбних одеситів навіть весняний дощ стаєапокаліпсисом (це не жарт! ), а за такої погоди на дороги взагалівиїжджало від сили відсотків 10-20 автопарку міста. А менівиїжджати… Але як виявилося, хуртовина – не найяскравіше погоднеявище, яке на мене чекало попереду., що на вулиці туман. Такий, щонічого не видно на відстані 10 метрів… Їхати в сніг, темінь і туманнереально. Лягаю ще на 2 години поспати і чекаю, поки почнесвітати. О 7 ранку встаю. Душ. Чашка кави та вперед. Одеса менепроводила плюсовою температурою, потопом від снігу, що танув, ісильним туманом. Принаймні наближення до Миколаївської областітуман трохи зменшився, т.К. Температура була близькою до 0градусів, але для гостроти відчуттів додалися кучугури до 3 метрівзаввишки з обох боків узбіччя. Причому там, де за хорошої погодибуло розширення дороги для обгону, зараз розмітка вела просто увисокі замети. Довелося їхати навпомацки, не звертаючи уваги нарозмітку в принципі. Херсонська область зустріла +/- дорогою, щорозтанула, широченою багатосмуговою трасою з відмінним покриттям, але на додачу до туману додався... Дощ, що місцями переходить узливу... І ось, проїхавши тільки трохи більше 2/3 шляху, я вжевтомився так, як звичайно не втомлювався навіть при в'їзді досамого Маріуполя… Очі просто лізли на лоб… Зупинився у своємуулюбленому місці і замість звичайних 20-30 хвилин обідав майжегодину, щоб відпочити. Попереду була найбільша вбита мелітопольськаділянка траси. Але я не здогадувався, що там буде. Виїхав. Ями впівколіса глибиною на цій ділянці дороги мене вже давно недивували. Але на цей раз до них додалися ще дощ та туман. Але що жробити? Потрібно їхати. Їдемо. На цій ділянці мого шляху крім фурта позашляховиків майже не зустрічалося іншого транспорту. МійПончик на тлі цих дредноутів виглядав безбаштовою кошечкою, яканеобачно вилетіла з гнізда в погану погоду. Але ми їхали, їхали таїхали. Так без особливих пригод і дісталися Мелітополя. І зновузупинка, щоб відпочити. Півгодини відпочинку, кава, дзвінки всімблизьким, щоб сказати що зі мною все ОК, і знову в дорогу. Перші100 км після Мелітополя дорога мене відчувала тим же дощем, туманомі вбитою дорогою. Але потім наприкінці Запорізької області до цьоговсього додалася крижана колія. Це жесть. На той момент я бувготовий просто вбити губернатора Запорізької області та всіх йогокомунальників. Ніде в нашій країні я не бачив такого повногосвавілля та вбивства на дорогах, як у Запорізькій області… Алегрупову кару залишимо на потім, а треба їхати. У дощ, туман, поямах, у дрібних проміжках між якими проявляються острівці асфальту, та ще й крижаною колією… Причому явно викатаною фурами, т.К. Галантнормально по ній йти не міг... І все це тривало доти, поки я нев'їхав до рідної Донецької області, яка вже стала для мене. Яктільки я проїхав відповідну стеллу, дорога виявилася відразупочищеною від крижаної колії, і асфальт одразу перестав ряснітивеликою кількістю ям. Більше того, як на замовлення, черезкілометрів 10 закінчився туман, і стало через хмари пробиватисясонечко. В'їхавши до Маріуполя, я перехрестився і зовсім знесиленийпоплентався у бік будинку.Так я ще жодного разу не втомлювався відпоїздки за кермом.