Моя історія схожа на всі інші історії про Т2. Побачив, закохався, захотів. Шукав кошти, довго чекав, постійно моніторив сайти автопродажу. І ось, через майже 2,5 роки пошуків, після того як з-під носа пішло кілька намист, в черговий раз зайшовши на сайт, бачу оголошення, викладене вчорашнім днем. Фотографіям здається, досить свіжий бус. З уже звичним почуттям хвилювання дзвоню господареві, домовляємося наступного дня. Тут же продзвонюю друзів, займаю суму, що бракує, шукаю другого водія. Як на зло, всі не можуть, а перспектива їхати самому поїздом до Херсона і гнати звідти до Харкова 30-річний бус у невідомому стані, коли на вулиці іноді температура перевалює нижче 0, трохи страшно. Але успіх цього разу явно на моїй стороні, продзвонюючи поспіль всі контакти в телефонній книзі, у яких є водійські права, я додзвонююсь Жеці. Мужик, поїхали сьогодні за транспортером до Херсона!" Він з ентузіазмом відповідає: "Так, звичайно!". І о 12-й ночі ми вже виїжджаємо з Харкова на Херсон. З цього моменту я впадаю в дивний стан, у якому перебуваю досі. Якась ейфорія, в якій не відчувається час, усі цінності беруть відпустку та перестають існувати, і всі думки лише про одне.
Приїхали на місце. Бус, виявляється, не в Херсоні, а за 4 кілометри від нього, у місті з легендарною назвою Цюрупинськ. Двигун кричить як божевільний, в салоні страшний шум, але я виїжджаю на своєму бусі(!), радості немає межі, хоч я себе почуваю як у маленькому ЛАЗі — шум двигуна схожий, в кузові брязкає лист заліза, кришки від ще одного двигуна, рідних карбюратора та інша трібуха, яку ми забрали про всяк випадок. І, звичайно, посадка, розташування педалей, важіль коробки, все дуже схоже на старі автобуси і на ГАЗівські "буханки". Проїхали 50 км. Тяга поступово зникає. Оборотів дуже багато, а їдемо 30-40 км/год. Дали двигуну відпочити, вирішили потягнути намиста за Лачетті, на якій їде товариш. Трохи проїхали, зупиняємось. Лачетті дуже важко, витрачання палива божевільне, машина напружується, а їдемо повільніше, ніж повинні. З'ясовуємо, що заклинило правий задній барабан, бо колодки розжарені як праска. Потрібних інструментів, звісно ж, ми не маємо. Вирішуємо тягнути до найближчого СТО, близько 120 км. Темніє. Генератор на бусі не працює, тому що акумулятор по ходу руху лише вмирає. На фари його не вистачає, тільки на аварійку. Поспішаємо доїхати до Мелітополя, поки що не стемніло зовсім. Поки тягли, колодки стерлися до потрібного нам краю, котитися полегшало. Після кількох безрезультатних спроб, заводимо бус, смикаючи його все тієї ж рятівної Лачетті. Їдемо своїм ходом. Жека на бусі, я на Лачетті, гріюся. В'їжджаємо в Мелітополь, на першому ж світлофорі глухнемо. Складно впоратися з коробкою передач, Жека каже, що другу включити так ні разу в нього і не вийшло. Змінюємося, через місто тягнемо намист на тросі. За містом вирішуємо тягнути і далі на тросі, щоб поїхати сьогодні якнайдалі. Постійно хочеться спати, всю ніч до того провели в дорозі. Щоб не заснути і якось зігрітися, в бусі співаю пісні: Боб Марлі, Аві Марія, Боже царя бережи. Інше нічого чомусь на думку не спало. Їдемо на Запоріжжя. Темно, фари не працюють, абияк блимає аварійка. Між мною та Лачетті близько 4 м троса. Це страшніше, ніж літати літаком. Але їдемо ніби добре, Жека тягне без ривків, я стежу за тросом. Швидкість близько 80. Після години такої їзди вирішуємо зупинитися десь, поспати хвилин 20, тому що якось обом дуже тяжко. Спимо в Лачетті, там є грубка, там добре і тепло. Сни сняться якісь стрімкі, з пригодами на дорогах, якимись озброєними бандитами, яких я б'ю дверима.
Проспали годин 11, поїли в придорожній кафешці, завели намиста з троса, і помчали далі своїм ходом. По світлу все вже здається набагато веселіше, і тішить, що проїхало вже більше половини шляху. Неподалік повороту з Дніпропетровської окружної до Харкова по узбіччю йдуть пара рибалок, які мало не скручують шиї, посміхаються. Машу їм рукою. Загалом все весело і добре. Через годину їзди знову перестає тягнути. Дим з двигуна, даємо йому відпочити, і вирішуємо 150 км, що залишилися, дотягнути знову на тросу. І ось ми вдома, намист на стоянці. Досі не віриться, що ми це зробили. Погана посмішка не сходить з обличчя. Майбутній обсяг робіт вражає, але не лякає.
Велика подяка всім друзям та брату Андрію, які дзвонили в дорозі, питали "як там?", "Де ви?", коханій Аліні, яка чекала вдома; Каті, яка без зайвих питань зайняла бракуючих грошей. І, звичайно, мега-людині, без якої я б замерз на трасі вже за 50 км від Цюрупинська, який після 3-х ночей без сну погодився на таку подорож, надав свою машину і взагалі перейнявся цим процесом з головою, як і я. Жека, дякую! Твій вчинок безцінний!



































