З 1974 року конструктори заводу, набравшись досвіду, вирішили робити нові моделі самостійно. Головними нововведеннями стали підголівники на передніх сидіннях і двигун об'ємом 1600 кубиків, що розвивав на тодішньому 93 бензині аж 80 к.с. та мав пекельний для того часу розгін до 100 км/год за 16 секунд. Машини відрізнялися високою якістю в порівнянні з «Москвичем». Чимало з них йшло на експорт у дружні чи лояльні до комуністичного ладу країни. Хоча машина була абсолютно без жодних надмірностей і навіть спартанським возом з дахом, радянській людині вона здавалася зорельотом, що сів на полі в його Мухосранську. Як казали тоді: їде, тепло всередині, дощ не капає — що ще треба? Машина серед покупців на той час вважалася дуже престижною порівняно з тією ж «трійкою». Все це дозволяло "шістці" бути в лідерах продажів аж до початку 2000-х років, поки якість не скотилася в повне гівно. Вважалася «престижнішою» машиною серед жебраків. У 2002 році виробництво передали на той же Іж, який остаточно поховав модель у 2006 році.
Майже всі запчастини практично безкоштовні, але неякісні і зроблені невідомо де. Якісні треба пошукати, і вони коштують гроші. Це трохи компенсується тим, що купувати запчастини для вазика доводиться частіше. Зате вони є в будь-якій аптеці чи супермаркеті, на відміну від іномаркових. Більшість поломок чиниться за наявності прямих рук і багажника, наполовину повного інструментами та запчастинами, прямо на ходу. Розвиває знання матчасті, тому материй жигуліст дивиться на кредито-фокусне бидло, що миготить аварійкою на узбіччі, як на гівно. Пенсіонери ж на своїх жигулях вміють тільки викруткою болти якості/кількості суміші в карбі крутити та бобіни міняти. Побачивши навіть інжекторного мотора на вазі, офігевают. Ось щоб не офігувати і не ганьбитися — також дивляться на іномарочників, як на гівно.
За умови періодичного огляду, своєчасних замін деталей, застосування якісних з/ч (оригіналу виробництва Тольятті, а не «Німеччини», «Італії», Новгорода або Набережних Човнів, хоч вони і трохи дешевше) і наявності мінімально-прямих рук, ймовірність раптової втрати здатності до самостійного пересування вазика прагне до повного нуля. Що часом доводить небагатого власника до покупки праворульки або кредитомийки. Вазики навіть експортувалися до деяких інших країн, і їх можна зустріти по всьому світу. Щоправда, ходять наполегливі чутки, що експортні варіанти кращі за «внутрішні». У СРСР експортні моделі іноді поверталися на внутрішній ринок під гордим ім'ям «реекспорт», де користувалися загальним поклонінням.


























