Історія покупки

У жовтні минулого року я переглядав нові надходження на авторіа інатрапив на червону е21:

"що за одеський колгосп? ! Самопал якийсь…", і закрив сторінку. А закілька днів посилання на цю машину скидає мені Брат. І я все-такивирішив подивитися її уважно: "ні, на саморобку не схожа. Цікаво! ".Потім зателефонував за вказаним телефоном. Трубку підняв далекийродич господаря, якого попросили розмістити оголошення.Поспілкувалися і він дав мені номер власника. Їм виявився літнійчоловік, який детально розповів мені її історію і описав нинішнійстан. Вирішив їхати.Машина знаходилася вБілогороді-Дністровському.
жовтня! Мені аж на пляж захотілося.На 7-му кілометрі я сів умаршрутку і вирушив до Білгорода.Дорога до нього мальовнича — зодного боку моря, з іншого — лиман.Десь о 14:30 був на місці.двадцять за мною приїхав на таксі випивши родич господаря, молодийхлопець приблатненого вигляду, і ми поїхали на оглядини.Трійкачекала мене в приватному секторі.Стан здивував - ні на кузові, ніна днищі корозії я не виявив! А машині 38 років! зимовоїексплуатації відіграло в цьому неабияку роль… Ну і якість БМВ тихроків підтвердилася в черговий раз… При огляді салону я зрозумів, що пробіг 239 000 км дуже схожий на оригінальний. Обшивка насидіннях під чохлами оригінальна, обід керма в руках не крутився, акуліса вразила чіткістю роботи. Крім того, машина не була в ДТП іце мене дуже порадувало. А колгоспу, звичайно, вистачало — і всалоні, і зовні, і під капотом. Наприклад, господарем буловстановлено карбюратор Солекс від ВАЗ 2108. Причина —ненажерливість оригінального. Зрозуміти це можна. На пенсіюособливо не роз'їздишся і кожен літр бензину на рахунку. Та й несмертельно. Рідний карб можна повернути на місце. Як і демонтуватиколгоспні молдинги, смужки на бортах, туманки та різні брязкальця.А ось сумнівів у тому, що Wide Body був виготовлений за кордоном, умене не виникло. Тож приїхав я не дарма. Ця машина — справжнійексклюзив! Мотор працював рівно і не димив, а підвіска непоганосправлялася з розбитими білгородськими дорогами. Ми трохипоторгувалися і вдарили по руках. Але огляд зайняв тривалий час ідо центру ми потрапили близько 16:30. Зайшли до нотаріуса виписатидовірку, а та, оглянувши документи, повідомила господареві, щокопія ідентифікаційного коду її не влаштовує. Дід запевняв її, щоце оригінал, і іншого в нього немає. Але молода, розфуфирена особабула непохитною. Ми почали шукати іншого нотаріуса. Виявилося, що вцей час працювати вони мали на увазі. В офісах ні кого застати невдалося, як і зателефонувати. Не стомлюватиму розповіддю про ціпошуки, дзвінки друзям-знайомим, обіцянки та очікування. Але я хочби встиг Білогород глянути. Прогулялися старим центром. Менісподобалося. Адже це найдавніше місто, колишній Аккерман.Заснований грецькими колоністами ще у VI столітті до нашої ери!

Пізно ввечері ми зрозуміли, що вихід один — їхати за довіркою доОдеси. Я знайшов в інтернеті контору, в якій погодилися її написатив такий пізній час, і ми вирушили туди. Дорога з Білгорода до Одесине фонтан і добиралися досить довго. До нотаріуса підкотили годиніо дев'ятій вечора. Офіс опинився у самому центрі міста. Нас дужелюб'язно зустріли, напоїли чаєм і зробили все у найкращому вигляді.Причому без доплат! І це в Одесі, не в робочий час. Респект! Людина своєму місці. Отримавши довірку, я розрахувався за автомобіль івідвіз колишнього господаря з родичем на вокзал, де вони залишилисячекати на машину з блаблакара, оскільки останній автобус наБілгород уже пішов. У мене була думка переночувати в Одесі. Ядзвонив родичам, але вони не взяли слухавку. Зрештою я вирішивїхати додому. Заправився на виїзді з міста та рвонув у ніч трасоюОдеса-Київ. Дорога там відмінна, три смуги з обох боків, освітлення. Їхати одне задоволення. Щоправда, я особливо нерозганявся. Адже машина ще не знайома. Тримав 100-110 км/год.Стійкість радувала. Трійці скоро виповниться сорок, але це все-такиБМВ! Вона суворо тримала курс, а кермо забезпечувало прекраснепочуття дороги. І це при тому, що підвіска була далеко не новою, розвал-сходження давно не робили, а гума залишала бажати кращого:напередній осі – R14, на задній – R13 :)

Рівна, монотонна дорога вночі це небезпечно - хилить у сон. Язупинявся, пив еспресо, але все-таки почало косити. Зупинився назаправці, подрімав з півгодини. Треба було залишитися переночуватив мотелі, але мабуть кава подіяв і я подався далі, з новим зарядомбадьорості. Незабаром пішла сильна злива. Але і в таких умовахтрійка поводилася дуже впевнено. Я був захоплений керованістюстаренької на мокрому шосе. Навіть швидкість скидати не довелося.Машина мчала вперед, забувши про свій вік :) Але мій спокійпорушувала одна деталь - у контрольній лампі зарядки акумуляторапочав тліти вугілля. Ех, вистачило б генератора до Вінниці… Невистачило. Після славного міста Умань лампа зрадливо спалахнула ібільше вже не згасла. Дотягнув я до першого села на трасі та затих.Чотири ранки. За вікном холодна осінь. Ліг спати. Прокинувся відхолоду о 5:30. Озирнувся довкола. Навпаки зупинка автобуса.Невдовзі там зупинився Рено Кенгу. Я підійшов до господаря.Виявилося, він чекає на першу маршрутку, щоб відправити передачу.Пообіцяв допомогти. Я повернувся до машини і почав чекати. Черездеякий час прийшов автобус… Незабаром Кенгу припаркувався поряд.Чоловік запропонував відбуксирувати мене до добрих електриків. Яприродно погодився. Він причепив трос і потягнув мене доХристинівки. Незабаром ми зупинилися біля воріт якогось СТО. ВодійКенгу навідріз відмовився брати гроші за свої послуги та поїхав.Дякую йому! Не перевелися ще у нас благородні люди. А я залишивсячекати на майстрів. З'явилися вони на початку дев'ятої. Далі булозняття генератора, його дефектування та вирок на 850 гривень.Генератор виявився ще рідним і, по суті, його перебрали повністю.Хочу подякувати і електрикам. Справжні професіонали, приємно буломати справу. Щоправда, додому я виїхав лише після 15:00. Попереду —150 км шляху. Їхав я добре знайомою трасою. Дорога Умань-Вінницянабагато гірша за Одеський "автобан" — не розслабишся. Але певногомоменту я відчув, що мене зараз вимкне. Швидко взяв себе до рук ізупинився на узбіччі. Заснув миттєво. Хвилин через сорок прийшов дотями і рушив далі. Машина поводилася нормально. Але відчувалося, щодуже задушена. Динаміки на обгонах не вистачало. А ось витратапалива була невеликою. На це я і розраховував, збираючисьдозаправитися на брендову АЗС. Судячи зі свідчень бака, до Немировая мав доїхати без проблем. Але незабаром відчув, що машина починаєзазнавати паливного голодування. Бензин закінчується! І за кількакілометрів трійка завмерла на узбіччі. Навколо ліс. Десь вдалинівидніються принадні обриси Немирівського лікеро-горілчаного заводу:) Я вийшов з машини і намагався когось зупинити з проханням продопомогу. Ніхто не відреагував. Хоча на вулиці було ще світло. Ітут, раптом, як у казці, з лісу виходить добрий молодець. Я донього. Він тікає. Жартую :) Виявилося, молода людина йде на своюдачу, де відпочиває його дружина з дитиною. Там і машина їхня.Хлопець зателефонував дружині та попросив приїхати з каністрою.Поки чекали, познайомились, розмовляли. І якось так легко, нібизнаємо один одного сто років. Дивно. Вова розповів, що трасарозташована на місці стародавнього скіфського цвинтаря. І тут требабути дуже обережним – аварійно-небезпечна ділянка. Незабаромприїхала його дружина на ВАЗ 2106. Ми поїхали на заправку WOG. Вонавиявилася поруч - мені не вистачило всього 2 км. Я набрав каніструі на знак подяки заправив п'ять літрів у бак "шістки". Повернулисядо е21, перелив бензин і сердечно подякувавши подружній парі, япоїхав додому. Прості, добрі, чуйні люди. Залишилися найпозитивнішівраження та спогади. Тож, Катя та Вова — Вам, якщо раптомпрочитаєте, полум'яне привітання і ще раз дякую за допомогу!

Перед Вінницею знову пішов сильний дощ. І на в'їзді до міста япотрапив у глибоку калюжу. Після цього трійка знову затихла. Спробизапустити двигун ні до чого не спричинили. Відкриваю капот тавиходжу на вулиці. Темно, холодно і ллє, як із відра. Починаюрозумітися. Може, в кришку трамблера вода потрапила? А може, свічки? Провід? Перевірив усе, що міг — сухо. Повернувся мокрий умашину. Подзвонив друзям. Обіцяли приїхати. Минуло хвилин двадцять.Я повернув ключ, і машина завелася. Ура! Їду додому. А додомухотілося просто не передати. Туди, де тепло, де люблять та чекають.Дякувати Богу, дотягнув. А наступного дня я вирішив перегнатимашину на стоянку, але вона не завелася. Приїхав один із тестером іпочали розбиратися. Виявилося, річ у мертвих свічкових проводах. "як ти на них 600 км проїхав - не розумію! " - резюмував Костя. Мипоїхали в гараж, зняли дроти з моєї ВАЗ 2103, поставили і трійказавелася з півоберта. Я віддав Кості техпаспорт і він погнав її досебе на СТО. Але це вже зовсім інша історія.