Як це було

Одного прекрасного жовтневого вечора машина безмовно розглядалащілинку в стулках воріт одного з них. Гаражів Кривого Рогу, а я, усвою чергу, намагався вибрати який чай мені взяти з собою впоїздку, сидячи на одній із кухонь Києва, оскільки досвід водіння умене невеликий, а шлях неблизький, я не ризикнув їхати сам, бочимось. Цікавим у цей самий час займався і мій колега по роботі, який із задоволенням погодився допомогти. Мало не сісти на іншийпоїзд, заходилися заважати провідниці наводити лад у вагоні, підселившись у купе до досить дивної панянки, яка за весь часпоїздки вимовила лише 5 слів, і то адресувавши їх тій самійпровідниці («Скільки за постільну білизну потрібно? »).).«Оптимисти! » - подумає багато хто. І це точно - їхати ось так безнічого за машиною, керуючись приказкою "в сорок п'ять баба ягідказнову», якось самовпевнено. Враховуючи, що ніхто з нас, включаючиНастю, досвіду в ремонті Москвичів не мав, а власник автомобілятримав у думці план Б (здати її на металобрухт) і навряд чи чимосьтам займався. Тим не менш, крізь нічну тишу з моторошним скрипом ігуркотом у невідомому напрямку мчав наш поїзд. У ще більшневідомому напрямі стояв дома Москвич. Ми рухалися назустріч долі, ми зближалися. Залишки колишньої радянської розкоші другої свіжостівсе ж таки не дали виспатися, бо ранковий Кривий Ріг зустрів нассонними і голодними. Відзначивши скромність вокзалу тарізноманітність трамваїв, ми вирішили перекусити і заразомрозбудити господаря Москвича. Треба сказати, що було дуже холодно, тому в душі навіть захотілося повернутися назад у вагон, де булонестерпно душно і жарко. Але ми вирішили пересилити себе іпідкріпитися гарячим чаєм від доброї людини. Як тільки справа булазроблена, під'їхав і господар Москвича, який виявився дуже приємнимчоловіком років 35. Костянтин з вітерцем довіз нас на своїй робочіймашині, розповівши про довжину Кривого Рогу, майбутнє сватанії івесілля брата, подорожчання газу для авто, поганих дорогах уКіровограді та зарядженій 21-й Волзі, для якої планувався гараж. Нуа далі все було дуже швидко. Це часто буває швидко, тому що в душіти давно вже все купив, полагодив і 10 років як їздиш, мовляв, залишилося тільки залагодити формальності. Машину викотили згаража, ми глянули на неї, вона на нас. Я вже в передчутті чекавмоменту, коли почую як підвиває коробка на першій передачі, томуКостянтин посадив нас і зробив невеликий екскурсійний тур гаражнимкооперативом, покатавшись по ямах і розлякавши собак. Москвич, надиво, виявився досить жвавим, принаймні на перших двох передачах.Ми повернулися назад, перевірили найважливіше і, здійснивши ритуал, поїхали до Києва. Ось так ось. Сіли та поїхали. На 42-річнійавтівці. З «запчастин» був лише домкрат, ключ і знак аварійноїзупинки. У сорок життя тільки починається.
А тут вже починається найцікавіше. Насправді деталей було багато івсе було зовсім по-іншому. Але в голові лишилося саме так.Спочатку, заливши в бак 10 літрів А92 і трохи тосолу в радіатор, мипоїхали слідом за викликаною Костянтином нам на допомогу Газеллю, тому що треба було виїхати з міста. У поїзді вся техніка майжерозрядилася, т.К. Провідниця грудьми закривала розетки, доки незаплатиш гроші, тож орієнтувалися далі за вказівниками, хоча навітьза пачкою Біломора було б точніше. У динаміці рідний приймач граєщось зразка сімдесят третього року, вітер шелестить крізьущільнювачі, що попливли, мотор гарчить від того, що нарештіопинився на волі — краса!
Торпеду міняли
А дзеркало заводське
>

У дорозі виявилося, що прилади показують щось зовсім приблизне —стрілка датчика бензину тремтіла в такт роботи підвіски, амперметрнеохоче відхилявся праворуч, а датчик води одразу повис на 100градусах. Але жодних підозрілих симптомів ми не виявили, томудійшли висновку, що винні датчики та заміна торпеди. Щоправда, через танцювальну стрілку рівня бензину мені довелося постійнопереживати за те, що ми можемо раптово стати на трасі, враховуючинеоднозначні відомості про апетити 408-го двигуна і досить малукількість АЗС в окрузі.

До речі, треба сказати, що їзда на цьому Москвичі залишила дужецікаві враження. Здавалося, що ми встигли проїхати вже з сотнюкілометрів на швидкості під 120км/год, хоча насправді машинапроїхала лише кілометрів 40 при швидкості вдвічі менше, ніжвідчувається. Мов Мосю раптом захотілося просто покататися крізьпростір і час. Оцінивши всі враження від перших кількох десятківкілометрів, ми зупинилися у якомусь селі взяти води та зробити парузнімків. Я заразом витрусив страшенно пильні чохли сидінь і бруд зкилимків. Не машина, а краса! Так тривало до кола перед в'їздом доКіровограду. Через моє штурманське гальмування ми поїхали прямо —тобто. У місто, тому довелося зупинитися одразу за колом тарозібратися з маршрутом. Двигун заглушили, глянули на карту, зібралися завести мотор, і… Ні, з ним усе було гаразд. А ось ключзапалення луснув. Москвич мав своєрідну протиугінну систему —оскільки дружина дідуся, котрий їздив на Москвичі, не змогла знайтиключі, машина заводилася якимсь старим незрозумілим дублікатомключа запалювання. Потрібно трохи посунути його в замку, намацатитой момент, і тоді чулося приємне серцю клацання (у мене до речіякось відразу вийшло це робити). От і вийшло, що вже колишнійгосподар і ми самі трохи перестаралися. Довелося дістати збагажника новий знак аварійної зупинки з підставкою у колірМосквича, щоб зустріти доброї людини, т.К. Просто так ніхтозупинятися не хотів. Доброю людиною став таксист на Рено Кенго, який їхав зі своєю дружиною до лікарні. Вони швидко співчувалинашій проблемі, з'ясували де краще зробити ключ і як кращедістатися назад до машини, за що їм величезна подяка. Помикавшисьперед зачиненими у вихідний день я вже трохи не засмутився, алепомітив номери телефонів, наклеєні на одну з "будок". Як виявилося, ключники все ж таки працювали, але десь у районі автовокзалу, кудий довелося їхати. Зробив ключ, подивився на здоровенну барахолкунедалеко від нього, після чого вирушив швидше заводити машину. Даліпочалося те, що можливо Москвич колись бачив на полігоні, післятого як він виїхав із конвеєра. Щось, що Гугл вважав дорогою. Ямипо 15 сантиметрів глибиною, такі ж по висоті і навіть вище колії васфальті, самотні горби і знаки поганої дороги, що сором'язливовисять. Все це ми пройшли на швидкості трохи більше 30км/ч, витративши купу часу. Приблизно в цьому ж місці було здійсненодругий прорахунок — за порадою маршрутника звернувши не туди, мипоїхали не на трасу Е95, а в бік дороги Н01. Це стало ключовоюпомилкою, т.К. Подальший шлях забрав дуже багато часу.

Відмучившись з ямами і ковдобинами ми зустрілися з іншою напастю.На виїзді на Н01 до нас виявив інтерес якийсь громадянин у кашкетіта з ціпком. Розглянувши номери і Москвич, він захотів глянути щещось цікаве. Побачене його не вразило, тому він вирішив поділитисясекретами та відвів Володю до своєї ігрової кімнати. Я пішов слідомза ними. Там, як виявилось, громадянин у кашкеті хотів поділитисяодним секретом. Ми цей секрет звичайно ж знали і намагалися якосьпро це натякнути, але той наполягав на своєму, пропонуючи як бонусекскурсію по штрафмайданчику. Через відсутність страховки довелосядати громадянину коштів на 15 літрів морозива і поїхати далі. Ценас засмутило. Але ми швидко прийшли до тями. Зрештою, ми їхали насорокарічній машині майже небесно блакитного кольору, яка навіть нечхнула за весь цей час! та, наскільки зміг, проклав маршрут. Почалотемніти, а ми все ще їхали... А я ж планував опинитися вдома годиніо четвертій! Це було наївно, але машина все ж їхала далі. Вжеввечері виявилося, що Москвич обладнаний функцією допомоги водієвіпри їзді нічною дорогою - при включеному ближньому або дальньомусвітлі тухла панель приладів.Напевно, щоб не заважати розглядатидорогу через брудне лобове скло. Втім, головне, що фари не шукалиесесівців у придорожніх кущах і не виглядали бомбардувальникиЛюфтваффе в небі, а світили прямо на дорогу. Довелося витратити щечимало в дорозі через зовсім незручний маршрут, але воно тоговарте. За весь час у дорозі наш Москвич показав, що у сорок життясправді тільки починається. Так, є зморшки та подряпини, нагадування про молодість та сліди віку. Але блиск в очах все тойсамий, що й раніше!