Чорна низька тринашка. Оберти в районі двійки, четверта передача, нічна тиша, яку розриває рев вихлопу, цятки на 45-му профілі котять по набережній. 12 годин ночі. Хто б міг подумати? Говорять, що хріново з іномарки на таз, але я цього не відчув, враховуючи те, що до заниженої тринашки їздив на кросовері. Дивно, ще шість годин тому готовий був провалитися під землю, коли від'їжджав від МРЕО і дивився на свою попередню машину. Ці думки не так душать.
Трохи опустив вікно. Парламент. Запальничка. Різкий поворот. Стою один, більше машин немає. Стрілка тахометра показує 4.5 тисячі, різко відпускаю зчеплення. Відсічка. Шліф. Друга. У дзеркалі заднього виду все в диму. Запах горілої гуми. Добре. Перемикаюся з другої на 110 км/год. А кажуть, що 1.6 нічого не може.
Погляд на годинник: 1:15. Час додому. По району 40 км/год. Більше не вийде. Ями, рейки. Акуратно проїжджаю, щоб ніде не зачепити. А на кузі тут пролітав 70. Але хрін із ним. Часу назад не повернеш. Заїжджаю у двір. На цьому місці стояв форд. Тепер це твій дім. Сподіваюся, ти так само не підведеш мене. Добраніч.
Сигналка пікнула якось інакше. А може, просто здається. Зачинив ворота. Кидаю погляд на фари. Погляд, як у дитини, яка винна в чомусь. Провів рукою по ручці. Все-таки машини мають душу. Не підведи.




































































