нове життя…

Він з'явився одного дощового дня. Точніше того дня їх було кілька.Мій голий кузов вже лежав на сирій землі, ледве прикритій травою.Огидне, скажу вам відчуття…
Двоє молодих хлопців обійшли мене кілька разів по колу, один із нихказав, що я втомлений, і стан уже не дуже добрий, але другийвпевнено відповідав, що йому все одно... Мене підняли, з днищавитекла дощова вода, і я знову опустився. На траву.
Раздався шум дизельного двигуна, десь позаду мене лунали гнівнікрики, люди виштовхували заспрілий Спринтер, проклинаючи дощ імокру траву, хтось навіть послизнувся і впав. Незабаром шум двигунаі крики стихли зовсім близько, і п'ятеро згорбилися над моїмкузовом.
Мене волочили прямо по траві.М-так, на колесах пересуватисянабагато приємніше.М'яка земля пом'якшувала удару по ніші запаски, і незабаром задок відірвався від землі.Ще пів хвилини, і менезаштовхували у величезний кузов.
А потім двері зачинилися, і настала темрява. Буда здригнулася, десь, зовсім поруч, буквально за метр від мене, загуркотів дизель.Тяжка машина хитнулася, і покотила вперед, розгойдуючись на купині.Незабаром, мабуть, почався асфальт, і кузов майже не розгойдувався, плавно трусячи на купинах.
Монотонне гудіння, відбиваючись від стін кузова, заспокоювало, темрява заколисувала, котити невідомо куди вже не лякало, а навітьдоти задоволення.
Одна недовга зупинка, потім ще одна, і незабаром мене почалопомітно трусити в кузові - мабуть, асфальт закінчився. Незабаромдвері відчинилися, і я зрозумів що опинився в трохи іншому місці.Четверо людей мене витягли з кузова, і дбайливо опустили на землю.Спринтер востаннє завівся поруч зі мною, і зник за поворотом. Ухти, мене вже досить давно не мили! Потік води та щітка приємнолоскотала кузов, збиваючи болото з арок. Мене навіть двічінахилили, і я провисів по кілька хвилин на кожній стороні, покищітка подорожувала моїм днищем. Потім на моторному щиті хтосьдбайливо знімав бруд, який накидала крильчатка генератора, виймавжовте листя з порожнин і жартував з приводу мого стану. Тепер яточно знав, хто мій новий Господар – невисокий, худий хлопець зпалаючими очима і скуйовдженим волоссям - він і бігав навколо менез щіткою і шлангом, і раз у раз просив людей, що стоять поруч, підняти мене або повернути. Думкою про те, що мене просто розріжутьна шматки, і здадуть у металобрухт, де я піду під прес, і будупереплавлений ... Думав, що як і інші розібрані машини з розбираннябуду розібраний по запчастинах, перестаючи відчувати крила, двері, мотор, сидіння, фари ... Здавалося б, вже не зможу мчатиасфальтом, розбризкуючи краплі води з калюж і розкидаючи пластівцібілого свіжого снігу на всі боки, коли настане зима… А найголовніше– поряд зі мною був відкритий гараж… Не дуже великий, але світлий, і чистий. І я ніби знав, ніби відчував, що мене зараз поставлятьсаме туди!
Минуло кілька хвилин, і троє людей, тихо матюкаючись від моєї ваги, почали потихеньку мене перетягувати. Їх було мало, і нести вонимене не могли, тому доводилося тягнути по твердому бетону таасфальту. Все менше відстані мене відокремлювало від воріт гаража, днище під відсутньою запаскою вигнулося всередину від удару обпоріг, і я зрозумів, що на моєму даху вже грають відблиски не відпохмурого неба, а від ламп денного світла. От ти й удома… —тихенько прошепотів він, з важким зітханням спершись на правупередню склянку, і посміхнувся. А потім зник, непомітно вислизнувшиз гаража.
Повернувся він через кілька хвилин, коли біля мене вже нікого небуло, одягнений у чорний брючний костюм, обійшов мене по колу, ніжно провів долонею по даху, і з усмішкою вийшов із гаража, вимкнувши світло, і зачинивши за собою ворота…