Після продажу Аськи почав шукати щось недороге та п'ятидверне. Переглянув одного кадета п'ятидверного, поговорив з приводу другого, почав дивитися навіть на тольяттинські передньопривідні автомобільчики, але тут підвернулося на очі оголошення триденної давності. Дзвоню, кажуть приблизне місце розташування. Висуваюсь на вказану станцію метро, знаходжу озвучену вулицю, дзвоню, щоб уточнити номер будинку, і… тиша. Ніхто не бере трубку. Пару десятків дзвінків за вказаними номерами не дає результату, у мене мало не паніка — я в чужому місті, з пачкою грошей у кишені… Хм… екстрім.
Їду в клубний гараж Українського Кадетт Клубу, там п'ємо з моєю супутницею чай/каву, гріємось. Відправляю супутницю додому, на Вінницю, сам паралельно намагаюся таки додзвонитися. І це нарешті у мене виходить — господиня піднімає трубку: "Пробачте, мовляв, телефончик будинку забули..." "Яка у вас адреса?" — мало не кричу в трубку, стримуючись, щоб не облити невинну людину потоком своїх емоцій. Отримую таку довгоочікувану адресу будинку.
Поточні справи закінчуються, ми вантажимося в автошко, беремо з собою акум і валимо дивитися. Швидкий огляд — розширювальний бачок порожній, сухий щуп. На прилеглій заправці купую два літри напівсинтетики — олія є, вода є, акум є, заводимо… І двигун після двомісячного простою заробив досить бадьоро. Пробна покатуха по дворах — "беру". Задній привід, п'ять дверей… Хм… Як їде? Їде. Гальмує? Гальмує. Повертає? Повертає. Ну і чорт з ним, по ходу розберуся, що з цим робити. Через три місяці поміняна на Кадетт.











