Привіт, ви завітали на сторінку, присвячену моїй колишній і, разомз цим першій, машині ВАЗ-21099, яка, скажімо так, зробила з меневодія, за що їй велике спасибі . Цим записом я починаю цикл історійпро муки щасливого володаря дітища вітчизняно-зарубіжно-СНДшногоавтопрому.
Придбаний цей агрегат був батьками у татового друга з метою навчитимене нормально (а не як в автошколі) водити машину, почувати себена дорозі, освоїти матчасть і бла-бла-бла Перші досліди водіння, природно навіть трохи мене лякали, хоча втретє-четверте я вжебільш-менш освоївся, і навіть зважився на подвиг — проїхавсяОборонною (тоді для мене це було "ніфіга собі") Пара-трійка місяцівтаких катань, після чого я "відкрив" для себе новий горизонт -наважився на поїздку в іншу область - майже 300 км були проїхані на "ура", нехай і в стані легкої напруги., фури їздять всякі, "ікаруси" та інші чудовиська.) На зворотному шляху вже не простоїхав, а знову освоював теорію, дану в автошколі (розрахунокдистанції обгону по окоміру, морзянка далеким світлом і т.Д.).Загалом, водіння та самовизначення на дорозі мені, тьху-тьху, далися більш-менш легко і проблем не створювали. А ось матчальністьбула з ними несолидарна…
Одна з поїздок намічалася до приятеля в гості — він задовго до менебув обдарований батьковою дев'яткою-короткокрилкою і пурхав увесьцей час навколо неї ще дужче, ніж я навколо своєї. Але не судилося— ставши по дорозі на світлофорі, невдало рушив, від чого затих.Спроба завестися ні до чого хорошого (крім того, що я дізнався, якклацає релюха) не привела - виявилося, першокласні турецькіакумулятори Mutlu не поважають луганські морози (лютий наподвір'ї). Також не змогли і розтлумачити — каюся, навичок заводу зштовхача ніяких не було (в автошколі ж не вчили))))). Коротше, приїхав додому на буксирі і став подумувати про зміну та купівлюакумулятора, а з нею і зарядного пристрою.
Коментарі
Поки немає коментарів — будьте першим.