Билина про Волгу

Часто згадую цю машину і в душі щось йокає. Кожна машинка залишає внашій душі і пам'яті якийсь слід про себе. Щось особливе, незабутнє. Ось і ця полоснула по пам'яті.Осьвін! Чудо-автомобіль! Мерс радянського автопрому п'ятдесятих! ГАЗ — 21 "волга"! З літерою "л".
Красуня, правда? А тепер все по порядку… Так сказати, це приказка, не казка, казка буде попереду… Хоч і чиста правда… І так… Роківвісім тому, мені довелося працювати в одній великій компанії…Керівництво — люди серйозні та грошові. Пору хвиля, або якщоправильно висловитися, мода, що якщо у тебе є бабки і невеликийавтопарк з іномарок, то потрібно обов'язково, в цьому автопаркумати ретро-автомобіль. На ретро, ​​ось це круто.І чим машинкаавтентичніша, тим краще.Тюнінг і різні навороти не котять, ні.Всемає бути рідне, як із заводу.На території офісу був побудованийпавільйон, і там з пошаною зберігалися антикварні машинки. "чайка"ГАЗ-14, пара ГАЗ-21 "волга", "москвич" 407 та ЗАЗ 965 "запорожець".Хочу сказати, що машини в дуже гідному стані. Водії для шефівнамагалися щосили. Машинки відновлювали та працювали. Так би мовитивід душі. І ось настав і мій час… Шеф сказав, що теж хоче ретро. Нущо ж, треба так треба. Почалися пошуки. Ми по роботі мотаємося повсій Україні, а попутно шерстимо ринок уживаних авто. Шукалинедовго. І ось, будучи у відрядженні в славному місті Харкові, вранці вийшовши в хол готелю, мені шеф каже:— Сань, тут кілометрівза п'ятдесят від Харкова є село і там мужичок продає 21-й. Поїхалиглянемо. — Ну що ж не глянути. Для скаженого собаки 50 км не гак.Поїхали.
Сказано — зроблено. Ми в "камрюхю" і топимо до села. Приїжджаємо досела "козача Лопань", що майже на кордоні з Росією. Знаходимоадресу. Стукаємо. Виходить дідусь, років так 65 — 70. Невисокогопаростка, з добродушною усмішкою. — Здрастуйте. — А що так? Набридла? — Та ні, не набридла… Просто старий я вже. І їздити недобачаю і крутитись біля неї немає сил. Дітям вона не потрібна.Вони все більше на іномарках. А нам потрібні гроші. От і вирішивпродати, мою гарну. — Ну, а як сама машина, в якому стані? — Та вякому, якому… У минулому, ми на ній частенько навіть у Крим їздилиу відпустки. Правда з ночівлею. Ну, так салон дозволяє. Розкладемодиван і спимо, а ранком знову в дорогу. А там дивишся і ПБК. (умене в голові промайнули кадри з фільму "три плюс два") А заразвиїжджаю вкрай - вкрай рідко. - І як бігла? - Ну як, як ... 80 їїкрейсерська. - Ну добре, показуйте.
І веде нас дідусь до гаражика. Відчиняє, а там як у рекламі —машина під здоровенним білим простирадлом. Легким рухом руки скидаєпростирадла, клуби пилу і… Варто бежевого кольору Волжана. Не датине взяти. Оглядаємо, обнюхуємо, заглядаємо все рідне! І двигунрідний, верхньоклапанний. І коробка рідна, триступінчаста. Ну все! Щоправда трохи стомлена — а як ми хотіли… Я взагалі, щось страшнесобі уявляв. Адже роки не малі. Якщо мені пам'ять не зраджує, щобтільки не збрехати, здається 1963 випуску. У млинець! Ну ми:- Азаводиться? - А як же! Дідусь підкачав бензонасос, встромив "масу", потягнув підсмоктувач і тиць ... Машинка заревіла. Відразухарактерний запах вихлопу без каталізатора і приємний рокіт ізвихлопною, ні з чим не переплутаєш звук вихлопу 21-й. Ми офігелі.Стоїмо, либи до вух і про торг забули. Шеф тільки шепоче:— Вонамоя! Протитуманки дідусь від чогось сам присобачив. Вигляд непсують, вирішили залишити. Ну що, їдемо до райцентру до нотаріуса? Звісно їдемо. Дідусь за кермо, шеф поряд на дивані, я ззаду на "камрі". Вискочили з села, дідусь тапком настав і пішла рідна, якмолода. "волга" йде як крейсер, ніс нагору, корми нижчі. Тільки накупині злегка підстрибує. Їдемо задоволені, шеф із дідом щосьобговорюють, руками махають як вентиляторами, а машинка хромом насонечку, крізь посадку, поблискує. Місце. Нотаріус довго незатримався. Ми у руки гроші, нам у руки документи. Виходимо.Ми:
— Ну, дякую дідусю (не пам'ятаю ім'я та по батькові).
А він:
— Та нема за що.
< — Може підвезти? — Ні синочки, дякую, мені тут рукою подати доавтобуса. Поїду по-потихеньку додому.
Я мащусь за кермо "волги", оглядаюся, дзеркала налагоджую. Шеф у "камрі" сідає. Дідусь тихим кроком, трохи згорбившись, пішов назупинку. Відійшовши 15 метрів, він зупинився і починає повертатися.Так, якось обережно підходить до мене, кладе долоню на свої груди ікаже:— Мальчики, я вас прошу, не вбивайте її… Підборіддя йогозатремтіло, а очі заблищали від сліз. Як же мені його стало шкода…Аж кому в горлі. Кажу:Не переживайте дідусь. Не треба. Ми непацанва соплива, щоб таку лялю гробити. Все розуміємо. З нею всебуде добре. Обіцяю. — Ну, тоді щасливої ​​дороги… — Дякую.