Я не письменник, особливо розписувати не вмію, розповім як зможу. Отже, за збігом обставин я став "біженцем" (якщо можна так сказати). Загалом, ми на час відпустки збиралися їхати до Харкова, але конкретної дати так і не могли придумати, а тут дізнаюся, що друзі їдуть теж у Харків, тим же маршрутом (через Росію) і теж на мазді. За 2 години були зібрані всі необхідні речі (читай: усі речі), поміняні гроші на рублі, кота визначили до друга, батьків попросив забрати всю електроніку до себе додому. Зустріли Кирила з Мариною (це наші попутники) на чудовій мазді 6 і рушили в бік кордону. До нього 15 км.
Чому вирішили їхати саме через Росію? На 250 кілометрів, подумали ми... зайвих дві години в дорозі — це дрібниця. Але як же ми помилялися. Отже, їдемо у бік селища Ізварине, під'їжджаючи до білого знака цього населеного пункту, ми з подивом виявляємо, що черга на митницю починається саме тут. Легкий ступор... Ніхто з моїх попутників не розуміє складності ситуації, т.к. тільки я приблизно розумію, що до межі кілометра 3,5-4, а черга стоїть і практично не рухається. До нас підійшла людина (виконує роль паркувальника), запитав куди ми, чи є діти в авто чи ні, і сказав, в яку чергу стає. По зустрічній узбіччі стояла черга для авто з дітьми, а по правій узбіччі стояли авто без дітей. Одягнений цей паркувальник був у камуфляж, на ремені був ніж, а в руках — автомат.
Було середа, 17:00 годин часу. Стали ми за мерсом-спринтером, в якому люди везли все нажите: диван, гора речей, ще якісь меблі, кішка, собака і т.п. За мною в чергу став Кирило на своїй шістці. Настрій бойовий, незважаючи на невеликий дощ... жарти, сміх... думаємо, зараз стоїмо години 4-5 і поїдемо. У міру простою в черзі стає зрозуміло, що черга їде дуже повільно. Приблизно 40 хвилин стоїмо, потім просуваємось на один-два кузови (не більше).
Навколо нас пролітають армійські камази, урали, уазики, якісь іноджипи, і в них люди зі зброєю. Дощ швидко закінчився, сонце швидко просушило узбіччя, і від коліс пролітаючого транспорту по узбіччю стояла стіна пилу, а ми як і раніше повземо по 2 кузови за 30-40 хвилин. В голові закрадається думка про те, що багато стартерів і акумуляторів не витримають такого ритму, як згодом і виявилося. Ну так ми і стояли, розважаючись жартами та очима по сторонах. Стало темніти, і повільно наступила ніч. Спати начебто поки не полювання, але все одно під ранок сон бере своє, і коли ніколи та і "клюнеш носом".
Вночі, вкотре вийшовши покурити і розмовляючи з Кирилом, біля нас зупинився джип з людьми в камуфляжі, і було сказано на нашу адресу щось на кшталт: "А хто ж захищатиме рідну землю?" Скажу чесно — ми просто відморозилися і відвернулися. Потім вночі під'їжджала біла копійка, і знову ж таки людина з автоматом підійшла (до речі, досить привітний дядько) і сказав, щоб ми не під жодним приводом не відкривали багажники. Орудує банда мародерів, і під приводом огляду крадуть. Запропонували ще дати в бубон цим мародерам. Посміялися і розійшлися. Ліг спати, але спати і одночасно спостерігати за спринтером, який переді мною — завдання не дуже легке. В результаті кілька разів мене приходили будити водії з машин, які стояли за мною. Вугільний пил лежить і на узбіччі, і успішно піднімається колесами транспорту.
Настав час обіду. Просунулися ми з ранку метрів на 50-100 не більше. Думки про те, що ми сьогодні кордон перетнемо, випаровуються. Сонце, спека, пил... Моя кохана знайшла в машині пляжний килимок, і ми влаштували пікнік у полі. Все одно практично не їхали. Покушавши, настрій трохи піднявся, але все одно дуже важко спостерігати, як люди біжать... біжать, кинувши все... хто на маршрутках, хто прямо пішки з сумками, тримаючи на руках дітей, у деяких зовсім грудні. Машини потихеньку починають відмовлятися їхати, тим більше рухаємося на підйом, таки не кислий. Але люди допомагають один одному, вночі будять один одного, штовхають машини.
Після обіду повтикавши пару годин, післяобідній відпочинок. Наша порада племені вирішила все дзвонити друзям і просити гуманітарної допомоги. Замовили їжі, т.к. ми не розраховували, що так надовго тут затримаємось. Друзі, дякую їм велике, відреагували оперативно і привезли нам сухпайок. Ближче до вечора, вже неабияк знесилені, ми, попередньо домовившись із сусідами по черзі, вирішили по черзі покинути чергу, щоб з'їздити додому помитися. Перший поїхав Кирило, а потім і я. Після душу і поївши вдома, настрій став знову бойовим, і ми успішно повернулися до ладу. У черзі вже всі один одного знали в обличчя, і яка машина за якою стояла. Стемніло... час намагатися спати. Другу ніч вирубувало вже жорстоко. Якийсь проміжок руху черги я тупо не пам'ятаю. Піднімався навіть не піднімаючи спинки сидіння і, напевно, "уві сні" переїжджав трохи... і знову засинав.
На ранок п'ятниці вже багато стареньких машин відмовлялися їхати, але їх штовхали сусіди по черзі. І тут трапилася зустріч, яка трошки підняла мені настрій. Сидячи в машині і палячи в дзеркало, я відразу помітив знайомі риси. Я поспілкувався з Женькою, її власником, обговорили цей жах, що коїться навколо. Він мені розповів, що бачив рано-вранці танки, які їхали недалеко від міста.
З божою допомогою ми дісталися до ПП Ізварино. Ось він кордон, подумали ми, муки закінчуються. Але ми знову помилялися. Черга стала як укопана і не хотіла рухатися зовсім. Години за 4 ми просунулися на пару корпусів. Потім ще були нахабні люди, які намагалися лізти без черги, доходило майже до бійки. Наші дівчатка стояли на дорозі і не пускали цих зухвальців. Потім підключилися до нас та інші обурені жителі черги. Дуже довго не могли потрапити на саму митницю. На митниці теж була плутанина. До речі, митницю ми пройшли одночасно з ренохою.
Опинившись на нейтральній території, ми почули дуже сильні постріли (або вибухи), не знаю, що це було, але було недалеко. Черга знову не рухалася приблизно 2 години в п'ятницю. Від українського кордону до російського ми проїхали приблизно за 5 годин. І нарешті, приблизно о 19:30, ми перетнули кордон РФ і пішли на паспортний контроль. Тільки ми все пройшли, побачили таку картину: люди бігли з українського боку, і машини теж поволіли в необмеженій кількості. Виявилося, що це випустили всіх, що знаходилися на території Української митниці, т.к. за чутками там почалася перестрілка. Автоматні черги ми теж чули. Загалом, я щось дуже багато тут налаштував. У п'ятницю ми проїхали кілометрів 100 і зупинилися в приватному міні-готелі переночувати. Вранці поїли і рушили далі без пригод. Одне я точно знаю — я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ ЦЮ ЧЕРГУ. До речі, про дороги РФ виключно позитивні враження. Все-таки наші дороги відверто гірші.
Мирного всім неба над головою!











Коментарі(20)
alekshulkбув 3 роки тому
Олександр Олександрович
Їжджу на Volkswagen Passat HULK
Київ, Київська область
Мені пощастило, в цьому плані. Я діток у травні на відпочинок відвіз (через Донецьку на Дніпро) вже тоді маршрут на халці о 10 годині вилився з кпп і т.д ... ось правда повернуться вже не зміг (А друзів багато, з тобою у черзі жили…
SanderoMenавторбув 1 рік тому
так ... було справа ... як згадаю так здригнуся ...
alekshulk
( головне краю не видно ...
AndrewWoyzбув 2 роки тому
Їжджу на Mercedes-Benz C-Class
Київ, Київська область
за тонування в Росії не встигли докопатися?
SanderoMenавторбув 1 рік тому
не… проїхали кілька постів ДПС і жодного разу не зупинили…