Історія одного великого автомобіля в руках однієї маленькоїдівчинки"
Мене реально через кермо не видно — так кажуть всі мої знайомі.А яобожнюю габарити і масу цього автомобіля.
Куплен він був моїм батьком, коли я ще й не замислювалася про своюмайбутню професію, а водити машину - здавалося чимось з розряду "неможливе- і-неймовірне". І коли я вперше сіла за кермо Волги, захоплення було неймовірне. У нашу сім'ю ГАЗ потрапив у гідномустані, зі своєю історією та червоним велюровим салоном. Обійшлисятоді стандартним списком робіт, що проводяться при купівліуживаного авто. З'їздивши на ньому на морі і відкотивши першуспільну зиму, відкапіталіли циліндропоршневу, голову не чіпали (ашкода, як виявилося) З часом машинка прийшла в зовсім непривабливийстан, з чим зараз у міру своїх можливостей борюся:текти масладвигуна (повністю виправдовує вираз "якщо масло не тече, значитьвоно закінчилося"); втомилася 5-ти ступінчаста кпп - візьмемо поки "носити" чотириступку; хрестовини кардана; міст (думаю, насправдіремонт чи заміна); передня ходова (щось уже зроблено, щось ні); амортизатори, пружини… Три погнилі лонжерони, що вилиняли вблідо-бежеву фарбу, салон у стані напіврозпаду… Але все цедрібниці, якщо протиставити задоволення, яке я отримую від водінняцього автомобіля. Насправді наші з ним стосунки більше нагадуютьжорстке садо-мазо:він постійно мене принижує, коли доводитьсядоливати бензу, стоячи на узбіччі окружній, обмежує мене, насилурозганяючись, та ще й лише до 140 км/год, вимагає моєї уваги — яеб… довбаю з ремонтом, а при їзді якась хрень у сидінні тисне вкуприк… Але, як би не було з ним усе погано, це вже стало звичкою.Сідаючи в "нормальний" автомобіль не чую двигуна, не відчуваю опорукерма, не відчуваю п'ятами дорожнє полотно… і не те! Коротше, походу, кохання…
