Моє дитинство і юність

— Ти, Максимовичу, тепер не мужик, ти Максимович тепер дід! З чимтебе і вітаю! — сказав мій батько. Дзвонячи діду на Ясногірку всерпні 1990 року.
Ради були всі.Про батьків це окрема історія.
і забирати маму зі мною з пологового будинку батько і дід приїхалина "рижику" .

Цю машину я пам'ятаю все життя.
У який період я вперше її побачив, точно не пам'ятаю, алезапам'яталася фраза мами, в одне ранній і сонячний, літнійранок.
— Петенька, дідусь приїхав!
Я біг до віконця, і крізь зелені гілки каштанів бачивчервоно-оранжевий колір "рижика", діда в смішний. Капелюсі іджинсовій куртці, і бабусю в сукні з квіточками.

Час був важкий, і з Ясногірки бабуся з дідусем постійно везли нампродукти.
Руль я крутив з дитинства, любив сидіти в цій машині. Запах у "рижику" залишився тим самим. З роками тільки курним. Вчився їздитияк і всі, сидячи у діда на кленах. Лише років об 11, коли почавдіставати до педалей, самостійний керував "рижиком" по дорозі, підкерівництвом діда. Дідусь і бабуся, люди старого загартування. Івсі речі страшенно берегли. Особливо це позначалося на сервантах, посуді, і на "рижику".
Коли мої брати виросли і отримали автомобілі своїх дідів, я тежчекав довгий час цього моменту.
Оповідання та понти однолітків, як нишком крали машини дідів ібатьків для поїздок на дискотеку мене драконили, бо вчинити з дідому мене не вистачало сумління. І "руда" трійка теж старіла.
З роками у неї почали вилазити баги:двигун працював уже інакше, постійно закидав першу свічку, гальма раптом різко зникли, десь настарих ранах з'явилася невелика іржа. Але, це діда не зупиняло, ітремтячою рукою дідок підфарбовував її руде тіло. Свій скарб, і ябуду на ній їздити.
Зірки на небі посміялися з мене, і їх прикрили зловісні хмари.Дідусь з машиною розлучатися не хотів. Хоч і не їздив на ній уже, бо раніше. Вік і старі болячки теж підкосили діда, паркінсонпереміг, у невідповідні моменти почали трястись руки, на обох рукахзвели мізинець і безіменний пальці, і до цього дня дід ужерозігнути їх з кулака не може. Але, за його словами, "триматичарку" йому це не заважає, тим більше що після двох чарок паркінсонлякається", руки тремтіти перестають. І можна продовжуватизайматися пайкою, та іншими роботами. Періодично я все ж такивиїжджав цією машиною, але, разом з дідом, і одного мене відпускатина ній дуже боялися. Пізніше пересварившись зі всією сім'єю нацьому ґрунті, я психонув і купив свою "осінню".
А це вже, зовсім інша історія. (почитати можна в сусідньому БП)

(пОСТ БУДЕ РЕДАКТУВАТИСЯ)