Кордони закриті - відкриваємо Україну #2

13 вересня 2020 року
Учорашні пошуки місця для поїсти та обговорення куди вирушити далізайняли приблизно однакову кількість часу.
< /p>
ж можна подивитися дорогою.

Завдяки гугл-картам швидко визначили найближчі до нас і замаршрутом ймовірно цікаві місця, додавши їх в закладки.
Вранці, прокинувшись і виселившись з готелю, в якому сніданокпропонувався лише в обмін на 100 гривень з людини, ми вирушили наневелику оглядову екскурсію містом, попутно поглядаючи на місця длясніданку. Нас виявився замок князів Острозьких з білим лебедем, який ревно охороняв спокій своїх володінь і місцевий пляж. Дорогадо замку, прокладена навігатором, була не дуже. Зрозуміло, щодоступ до фортифікаційної споруди не повинен бути безперешкодним, але місцями і справді надто вже постаралися ускладнити шлях. Ще йспійманий учора в протектор камінь, що ритмічно вистукував наасфальті, навіть і не думав залишати своє затишне місце. Тільки двафактори:перший - дорога різко закінчилася глухим кутом; другий —цим глухим кутом стали великі кам'яні ворота, що різко виділилисяміж парканами приватного сектора. Ні знаків, ні табличок, ні чогосьще вказівного видно не було.

Не назву цю будову замком, але як заміська дачка дуже навітьнічого. Замок (хоча, як на мене, за княжими стандартами цей замокбільше схожий на невелику заміську дачу), крім чудового місцярозташування з шикарним виглядом, запам'ятався нам ще затишним, доглянутим внутрішнім двориком і чинною православною церквою, в якулюди приходили на службу. Прогулявшись територією і познайомившисьз місцевим сторожовим лебедем, який шипаючи і атакуючи не підпускавнікого близько до води, ми помітили пролом у паркані. Зрозуміло, якщо є паркан, то там закрито. Але в паркані є дірка, отже вона тамне просто так. І піддавшись авантюрному бажанню відкрити для себещось незвідане та заборонене ми зробили крок у невідомість.
Місцевий сторож. Це максимально близька відстань, на яку віндозволив підійти до води. По той бік невідомості виявилася великадовга набережна з доглянутим громадським пляжем. Було виднопостійне місце для сцени, багато лавок, парасольок-грибів, всеакуратно, чисто, підфарбовано. Видно, що місто живе активнимсоціальним життям. Або принаймні нещодавно жив. Повернувшись домашини, ми вирушили далі. Наступною зупинкою мав стати "паркландшафтного мистецтва Новоселиця" всього за якихось 20 кілометріввід нас.
Я відношу себе до досить врівноважених людей, які важко виводять ізсебе. Але це розмірене постукування все ж таки дуже швидко вивеломене з рівноваги. Зупинившись у найближчому дозволеному місці івийшовши з машини з непереборним бажанням виколупати з покришки ценав'язливе джерело шуму я раптово дуже зрадів, що у нас стоїть такахороша гума. Пізніше, коли майстер на СТО, не без зусиль, дістававцей самий "камінчик" із задньої правої покришки, ми попереміннораділи, що зараз все виправлять і можна буде їхати далі, тотурбувалися від думок "а ось якби".
< /p>
До нашого кола роздумів, незабаром додалося і здивоване "як? ".Справа в тому, що після вилучення наш "камінчик" виявився нічиміншим як приблизно 5-сантиметровим болтом з уже наполовину сточенимоб асфальт фланцем.

Ціна такого болта 26 копійок. Нам же він дістався за 80 гривень, водночас став і першим артефактом привезеним з подорожі.

Власне ось він — наш перший артефакт.

Відразу після ремонту. Колеса, визначивши остаточний план дій насьогодні 100 кілометрів, ми вирушили до першого пункту маршруту.100 кілометрів, це зовсім небагато. До того ж для нас, які звиклидо значно більших відстаней.

У 20 кілометрах розташований "парк ландшафтного мистецтваНовоселиця", який був обраний скоріше через свою солідну назву. Івідносної близькості, ніж від того, що ми знали, що там. Дорога допарку була. Але закінчилася приблизно на півдорозі. Спочаткуасфальт змінила бруківка. Незабаром скінчилась і вона. Але, оскільки відступати ми не звикли, — їхали далі. І от коду до точкизалишалося не більше 500 метрів, а самі ми їхали невеликим селом, ловлячи на собі не найприязніші погляди місцевих жителів, ознакпарку все ще не було видно. Не було їх і тоді, коли навігаторзапропонував звернути з вулиці в ліс попутно запевняючи, що через150 метрів ми прибудемо до місця призначення. Проте післянезабутньої поїздки Істориком -Культурному заповіднику "трахтемирів", організованої все тим же навігатором, покірнодовіряти йому ніхто не збирався. Власне, як і не збиралися мив'їжджати в ліс. З цього проїхавши ще кілька хвилин вулицею, на якуми звернули замість лісу, і впершись у глухий кут, цього разуорганізований стрімким урвищем, ми, супроводжувані поглядами якоїсьбабки та дюжини її гусей, розвернулися і поїхали назад.

< Виїхавши на вже знайому нам вулицю, я, підкоряючисьпочуттю, що невідомо звідки взялося, повернув не назад, а далі внизпо вулиці. І приблизно через метрів 100 ми побачили заповітнутабличку "природно-заповідний фонд".

Парк являв собою "дачну ділянку" графа Потоцького, з невеликимдвоповерховим особняком і прилеглими до нього. Територіями. Самабудівля збереглася досить добре, хоч уже потребує ремонту, тавикористовується як корпус місцевого навчального закладу. Томублизька територія (особливо далеко ми не відходили) доглянута, алевсе-таки з ознаками занедбаності.
Ця дачка вже цікавіша. Територія набагато більше. Погулявши трохитериторією і переконавшись, що робити там більше особливо нічого, ми вирушили до містечка Меджибіж, подивитися на ще один "історико-культурний заповідник". Після приїзду на нас чекав дужезамок, який свого часу відвідував Тарас Шевченко, про що свідчилапам'ятна табличка біля входу. Реконструкцію. Доступних місць булодва. Можна було піднятися дуже крутими сходами на самий верхоглядової вежі і помилуватися відмінними краєвидами на околиці, абож сходити на виставку в уже реконструйованій частині замку.Побували ми і там, і там. І якщо на вежі було красиво і чарівно, товиставка справила зовсім інші враження.
Красиво і чарівне. 1940 років. Особлива увага була приділенаголодомору 1932-1933 років та подій, що йому передували. Виставкаявляла собою, в основному, показ різних документів тих часів, доповіді вищому керівництву про "протруднені" серед населення, доносів односельців на своїх "неблагонадійних" сусідів, листівпростих людей. Були ще й тематичні скульптури та малюнки. Словомсправила ця виставка на нас дуже сильне враження. І ось навітьзараз, згадуючи, по тілу тікають мурашки від побаченого тоді. Післяпобаченого, та й загалом, у нас не виникло бажання гуляти ще десьпо цієї локації, тому дуже справедливо буде помітити, що ми сіли вмашину і поїхали до наступної точки інтересу, не особливо жалкуючипро можливо не побачені тут місця. ) нам далася дорога до наступноїатракції, якою став Летичівський замок. Багато сказати про це місцене вийде, крім того, що воно там є. Це тому що, що на територіюпотрапити у нас не вийшло – все було закрито. Тим не менш, ми все жтаки пройшлися територією поряд розташованого Санктуарія, попутнодля себе відзначивши наявність стаціонарно встановленої сцени, чогораніше в подібних місцях ми ніколи не спостерігали. Зробивши кількафотографій біля місцевих пам'яток, якими стали пам'ятники Кармелюкута гривні, купивши два смачні какао ми вирішили, що на сьогоднісередньовічних замків достатньо і час повертатися в цивілізацію.Отже, наша наступна зупинка — Хмельницький.
Перше враження про Хмельницьку цивілізацію склалося аж ніяк непозитивне. Приїхавши за адресою обраного шляхом готелю мизіткнулися з деякими труднощами. У перших замість готелю завказаною адресою на нас чекав цілодобовий інтернет клуб (не думавщо вони ще існують). А на "по-друге" зупинимося докладніше.
"готель" розташовувався неподалік центрального вокзалу і не маввласного паркування. Єдиною осудною альтернативою було залишитимашину на відкритій стоянці біля вокзалу. Це паркування, як інаступна за нею невелика площа з акуратно підстриженими газонамивиглядала б не найнебезпечнішим місцем для ночівлі, якби не одне "але". Всі (без перебільшення) зелені зони площі були зайнятілюдьми, які не викликають довіри, які, судячи з усього, жили тампрактично на постійній основі. Вони не звертали жодної уваги на те, що відбувається навколо, будучи повністю поглиненими своїмизвичайними справами. Варто зазначити, що і місцеві теж не надтореагували на те, що відбувається. Ну, як не особливо. Зовсім нереагували. Ці факти, а ще той, що ми не місцеві, та й взагалі малощо, підштовхнули нас до рішення не продовжувати пошуки цьоготаємничого готелю, а скасувати бронювання та знайти іншу. За кількахвилин знайшовши новий варіант ми, не без полегшення (хоч цеможливо і абсолютно суб'єктивно), вирушили далі. Маршрут другогодня. Асфальт є тільки на центральних дорогах, пів метра убік табездоріжжя. Їздити варто тільки коли сухо.Приїхавши за адресоюобраного шляхом готелю ми зіткнулися з деякими труднощами. У першихзамість готелю за вказаною адресою на нас чекав цілодобовийінтернет клуб (не думав що вони ще існують). А на "по-друге"зупинимося докладніше.
"готель" розташовувався неподалік центрального вокзалу і не маввласного паркування. Єдиною осудною альтернативою було залишитимашину на відкритій стоянці біля вокзалу. Це паркування, як інаступна за нею невелика площа з акуратно підстриженими газонамивиглядала б не найнебезпечнішим місцем для ночівлі, якби не одне "але". Всі (без перебільшення) зелені зони площі були зайнятілюдьми, які не викликають довіри, які, судячи з усього, жили тампрактично на постійній основі. Вони не звертали жодної уваги на те, що відбувається навколо, будучи повністю поглиненими своїмизвичайними справами. Варто зазначити, що і місцеві теж не надтореагували на те, що відбувається. Ну, як не особливо. Зовсім нереагували. Ці факти, а ще той, що ми не місцеві, та й взагалі малощо, підштовхнули нас до рішення не продовжувати пошуки цьоготаємничого готелю, а скасувати бронювання та знайти іншу. За кількахвилин знайшовши новий варіант ми, не без полегшення (хоч цеможливо і абсолютно суб'єктивно), вирушили далі. Маршрут другогодня. Асфальт є тільки на центральних дорогах, пів метра убік табездоріжжя. Їздити варто тільки коли сухо.Приїхавши за адресоюобраного шляхом готелю ми зіткнулися з деякими труднощами. У першихзамість готелю за вказаною адресою на нас чекав цілодобовийінтернет клуб (не думав що вони ще існують). А на "по-друге"зупинимося докладніше.
"готель" розташовувався неподалік центрального вокзалу і не маввласного паркування. Єдиною осудною альтернативою було залишитимашину на відкритій стоянці біля вокзалу. Це паркування, як інаступна за нею невелика площа з акуратно підстриженими газонамивиглядала б не найнебезпечнішим місцем для ночівлі, якби не одне "але". Всі (без перебільшення) зелені зони площі були зайнятілюдьми, які не викликають довіри, які, судячи з усього, жили тампрактично на постійній основі. Вони не звертали жодної уваги на те, що відбувається навколо, будучи повністю поглиненими своїмизвичайними справами. Варто зазначити, що і місцеві теж не надтореагували на те, що відбувається. Ну, як не особливо. Зовсім нереагували. Ці факти, а ще той, що ми не місцеві, та й взагалі малощо, підштовхнули нас до рішення не продовжувати пошуки цьоготаємничого готелю, а скасувати бронювання та знайти іншу. За кількахвилин знайшовши новий варіант ми, не без полегшення (хоч цеможливо і абсолютно суб'єктивно), вирушили далі. Маршрут другогодня. Асфальт є тільки на центральних дорогах, пів метра убік табездоріжжя. Їздити варто тільки коли сухо.Вирушили далі.
Маршрут другого дня. Асфальт є тільки на центральних дорогах, півметра убік та бездоріжжя. Їздити варто тільки коли сухо.Вирушилидалі.
Маршрут другого дня. Асфальт є тільки на центральних дорогах, півметра убік та бездоріжжя. Їздити варто тільки коли сухо.