Кордони закриті - відкриваємо Україну #3 ч.1

14 вересня 2020 року

Учорашній день був сповнений різного роду архітектурними спорудамита історичними фактами. Тому сьогодні, після невеликої пішоїекскурсії по центру Хмельницького, було вирішено вирушити ближче доприроди, а саме подивитися водоспади, на які така багата місцевамісцевість.
Процес побудови маршруту був схожий на вчорашній. Намет, спальникита інші атрибути "дикого" відпочинку своїм мовчазним лежанням убагажнику ніяк не давали нам спокою.
Маючи невеликий досвід, нас дуже приваблювала романтика такоготуризму, адже на природі відчуваєш себе зовсім по-іншому. І от ми, тримаючи в пам'яті ці образи, приступили до пошуку місця длякемпінгу. Якого, власне кажучи, не виявилося.
Кемпінгом, у нашому розумінні, має бути місце красиве, якеохороняється, з мінімумом людей, з нормальними місцями для намету, можливо з електрикою і вкрай бажано — озером чи річкою.< br/>
Так, комфорт має бути комфортним. І безпечним. Тому ночувати простотак у лісі, особливо на незнайомій території, заняття небезпечне.Адже, мало що.
Пошук зайняв більше часу, ніж передбачалося, але все ж такиймовірне місце для кемпінгу було обрано і ми вирушили в дорогу.
Цього разу навігатор, мало того що навів нас точно за адресою нашоїпершої зупинки, але ще й дорога була не найжахливішою. Тим не менш, ми вкотре переконалися, що не варто беззастережно довіряти всьому, що пишуть в інтернеті.
Ми приїхали до джерела "холова".

Те, що ми побачили в гугл картах. Красивий водоспад, з безліччютонких струмочків води, що стікають у невелике озерце як зверху такі крізь скельну породу. Сам водоспад поріс мохом і здається, щойому багато тисяч років. Озерце, створене водоспадом, трохи далівитончується і далі продовжує свій шлях біля ж невеликим струмком, що біжить у, немов величезне зелене море, долину. І, слово честі, все так і було. Тільки в мініатюрі.
Те, що ми власне побачили насправді

Вода текла приблизно з півметрової висоти і падала в озерце, метриза три завширшки — улюблену спа-центр. -Зону для місцевих курей.Вони були явно незадоволені тим фактом, що якісь туристи, якіприїхали дивитися на водоспад, вторглися на їхній курорт і голоснорегочуть.
Якийсь час до джерела приїхав певно хтось із місцевих та набравводи. Це підштовхнуло і нас зробити те саме. Ну що б не зовсімдаремно їхали.
Так у нас з'явився другий артефакт з поїздки, який, до речі, досілежить у машині.
Переконавшись що в наступному місці нас дійсно чекає водоспад і вінвищий ніж півметра, ми вирушили далі. Чи варто вірити покажчикам? Чи краще довіриться навігатору? Багато хто поставав перед подібнимвибором. Подібний вибір, на шляху до Малівеєцького парку, став іперед нами.
Проїхавши кілометрів з 15 бездоріжжям ми зупинилися біляроздоріжжя. Дорога, яка йшла праворуч була в камінні, вибоїнах, колдобинах і ховалася за кілька десятків метрів за поворотом.Дорога, яка йшла прямо була, в принципі, нічим не краща запопередню. Хіба що ширше.
Навігатор упевнено вказував прямо. Покажчик "водоспад" — направо.

Покажчик, якому можна довіряти (але це не точно)

Подумавши про комічність ситуації, що склалася, ми все ж такизраділи, адже якщо є вказівник, значить є люди, які вже не разпитали у місцевих де водоспад, що і спонукало останніх йоговстановити. Зійшовшись на думці, що погана широка дорога краще запогану вузьку, ми поїхали прямо.
Проїхавши досить довго, а поганою дорогою кілометр вважається задесять, ми нарешті знайшли щось схоже на вхід у парк. За великимиворотами, в яких під слово честі ми залишили машину, нас чекала наподив доглянута аллея. Далі виднілися якісь будинки. Були слідинавіть вуличного освітлення. Словом видно було, що територія незакинута. І від цього було по-своєму не по собі. Раптом ми зайшлитуди, куди заходити не варто. Озирнувшись ми зрозуміли, щознаходимося на території, ймовірно закритого через карантин, дитячого санаторію, одним із корпусів якого був палац Орловських.і, незважаючи на те, що всі культурні стежки закінчилися, ми пішлидалі.
Стежина, якою ми пішли, була протоптана вниз по крутому схилу.Пробираючись крізь ліс і намагаючись не наступити в кропиву, ми вжепочинали чути шум падаючої води. Радісні ми навіть трохиприскорилися.
Раптовий крик змусив разом замовкнути всі інші звуки. Запанувалалякаюча тиша. Ми інстинктивно затихли та зупинилися. Може, почулося? Ні. Не може бути. А що тоді?
Першою на думку спала думка про те, що хтось дуріє. Мовляв, людипросто розважаються і іноді, буває, покрикують. Але крик буввеселим. Швидше наляканим. Наляканим і, не може бути, аледитячим.
Минуло кілька миттєвостей. Жодних нових звуків не було. Мипродовжили спуск, але весь гарний настрій зник. Булострашнувато.
Після другого, так само раптового як і перший, крику пішов третій.Майже відразу його змінив четвертий. Сумнівів у тому, що це невеселощі практично не залишилося. Почулася приглушена промова. Щеодин крик. Місцевість досить глуха. Навколо видно метрів на сім, небільше. Думки почали працювати у зовсім інший бік. Що це може бути? Вбивство? Зібралися якісь сектанти та проводять свої страшніритуали? Може, когось намагаються зґвалтувати? Чи може все-такихтось просто дуріє лякаючи рідкісних у цих краях туристів? нам ужездалася галявина всі звуки раптово стихли. Не було ані криків, аніінших голосів. Лише звичайний шум осіннього лісу. Минуло меншехвилини і ми вийшли на галявину, з якої, найімовірніше, долинали тістрашні крики та голоси. І побачене там, змусило нас ще більшенапружитись. Ні на галявині, ні в її найближчих околицях нікого небуло. Так само, як і не було жодних слідів недавнього перебуваннялюдей. Звичайна галявина біля озера. Трохи віддалік шумів водоспад.І нічого більше.
Сам водоспад, будучи виступаючою з пагорба скелею висотою метрів задесять, нагадував собою людське обличчя. Виразно виднівся ніс, якимі стікала більша частина води. У людей має бути мозок. Заглянувши вту печеру, містична версія тих криків стала виглядати більшобґрунтованою. Усередині було обладнано невеликий, але доглянутийвівтар. Було видно, що люди, які приносять пожертвування іпіклуються про вівтар, роблять це досить часто. Ми заходити нестали. Я швидко зняв все на відео, і ми продовжили підніматися. Навершині нас чекав пам'ятний хрест із невеликою табличкою, озерце знеймовірно чистою водою та якась скульптура. Табличка розповіла нампро те, що слід дбати, оберігати і покращувати це джерело і тодівсе буде добре. І очевидно, що є люди, які цим і займаються.Викопано сходи, де складно пройти — встановлені дерев'яні помостита кладки, з верхнього озера до уступу скелі прокладено трубу, якає початком водоспаду. Загалом це місце чудово підійшло б длякемпінгу. Ми все ж таки вирішили там довго не затримуватися іобстеживши найближчі околиці пішли назад до машини. Але не тієюдорогою, якою прийшли.
Справа в тому, що на верху була видна дорога, якою їздили машини.Тому припустивши що раз тут є така дорога, то вона кудись веде, аназад пробиратися через зарості не хотілося, ми пішли нею.Приблизно через пів години шляху стало ясно, що це дорога зовсім недля машин. Швидше за все, це маршрут для прогулянки на квадроциклахі не відомо, як довго ще йти до нормальної дороги, а потім і домашини. Вирішили довіритися інтуїції і повертатися через зарості.Приблизно ще через пів години, перейшовши невеликий струмок майже вбрід ми все ще знаходилися приблизно посередині між ніде і нічим.Мобільний зв'язок зник майже відразу як ми зійшли з нормальноїдороги і зайшли в парк. Тому подивитися чи є поблизу якісь дорогиабо хоча б розуміти взагалі де ми знаходимося було неможливо. Мапане завантажувалася. Єдиним орієнтиром служила встановлена​​заздалегідь точка де ми припаркувались. Радість від того, що тутходять люди, а значить кудись вийдемо. І замішання. Адже що робитьлюдина на велосипеді там, де й пішки складно щось пройти? Підозрюче, адже так? Але, на щастя, обмінявшись лише недовірливимипоглядами, кожен вирушив своєю дорогою. Стало вечоріти. Востаннє миїли ще в Хмельницькому, і то не дуже щільно. Втомлені та голодні мипродовжували свій шлях до машини. Хотілося просто прийти, сісти вмашину і розуміти, що ти вже знаходишся в комфорті та відноснійбезпеці і що всі ці крики, вівтарі, ліси та велосипедисти теперпросто спогади про пригоду, але не більше. Ще через хвилин з десятьбезперервного підйому ми нарешті побачили знайомі обриси одного зкорпусів санаторію. Стало зрозуміло — ще трохи і ми будемо вмашині. Мені дуже подобається наша машина. Нехай вона і не такдовго в нашій сім'ї, але вже встигла здобути репутацію надійногосупутника, готового долати всі труднощі шляху і виручити в скрутнухвилину., пристебнулися, попутно зачинившись на всі замки, ізрозуміли, що тепер можна відпочити. Адже далі нас пощастить нашвірний чотирьох колісний друг.

Карта та загальний кілометраж буде вже в наступній частині.
"
Мобільний зв'язок зник майже відразу, як ми зійшли з нормальноїдороги і зайшли до парку. Тому подивитися чи є поблизу якісь дорогиабо хоча б розуміти взагалі де ми знаходимося було неможливо. Мапане завантажувалася. Єдиним орієнтиром служила встановлена​​заздалегідь точка де ми припаркувались. Радість від того, що тутходять люди, а значить кудись вийдемо. І замішання. Адже що робитьлюдина на велосипеді там, де й пішки складно щось пройти? Підозрюче, адже так? Але, на щастя, обмінявшись лише недовірливимипоглядами, кожен вирушив своєю дорогою. Стало вечоріти. Востаннє миїли ще в Хмельницькому, і то не дуже щільно. Втомлені та голодні мипродовжували свій шлях до машини. Хотілося просто прийти, сісти вмашину і розуміти, що ти вже знаходишся в комфорті та відноснійбезпеці і що всі ці крики, вівтарі, ліси та велосипедисти теперпросто спогади про пригоду, але не більше. Ще через хвилин з десятьбезперервного підйому ми нарешті побачили знайомі обриси одного зкорпусів санаторію. Стало зрозуміло — ще трохи і ми будемо вмашині. Мені дуже подобається наша машина. Нехай вона і не такдовго в нашій сім'ї, але вже встигла здобути репутацію надійногосупутника, готового долати всі труднощі шляху і виручити в скрутнухвилину., пристебнулися, попутно зачинившись на всі замки, ізрозуміли, що тепер можна відпочити. Адже далі нас пощастить нашвірний чотирьох колісний друг.
Карта та загальний кілометраж буде вже в наступній частині.
"
Мобільний зв'язок зник майже відразу, як ми зійшли з нормальноїдороги і зайшли до парку. Тому подивитися чи є поблизу якісь дорогиабо хоча б розуміти взагалі де ми знаходимося було неможливо. Мапане завантажувалася. Єдиним орієнтиром служила встановлена​​заздалегідь точка де ми припаркувались. Радість від того, що тутходять люди, а значить кудись вийдемо. І замішання. Адже що робитьлюдина на велосипеді там, де й пішки складно щось пройти? Підозрюче, адже так? Але, на щастя, обмінявшись лише недовірливимипоглядами, кожен вирушив своєю дорогою. Стало вечоріти. Востаннє миїли ще в Хмельницькому, і то не дуже щільно. Втомлені та голодні мипродовжували свій шлях до машини. Хотілося просто прийти, сісти вмашину і розуміти, що ти вже знаходишся в комфорті та відноснійбезпеці і що всі ці крики, вівтарі, ліси та велосипедисти теперпросто спогади про пригоду, але не більше. Ще через хвилин з десятьбезперервного підйому ми нарешті побачили знайомі обриси одного зкорпусів санаторію. Стало зрозуміло — ще трохи і ми будемо вмашині. Мені дуже подобається наша машина. Нехай вона і не такдовго в нашій сім'ї, але вже встигла здобути репутацію надійногосупутника, готового долати всі труднощі шляху і виручити в скрутнухвилину., пристебнулися, попутно зачинившись на всі замки, ізрозуміли, що тепер можна відпочити. Адже далі нас пощастить нашвірний чотирьох колісний друг.
Карта та загальний кілометраж буде вже в наступній частині.
"але не більше. Ще через хвилин з десять безперервного підйому минарешті побачили знайомі обриси одного з корпусів санаторію. Сталозрозуміло — ще трохи і ми будемо в машині. Мені дуже подобаєтьсянаша машина. Нехай вона і не так довго в нашій сім'ї, але вжевстигла здобути репутацію надійного супутника, готового долати всітруднощі шляху і виручити в скрутну хвилину., пристебнулися, попутно зачинившись на всі замки, і зрозуміли, що тепер можнавідпочити. Адже далі нас пощастить наш вірний чотирьох коліснийдруг.
Карта та загальний кілометраж буде вже в наступній частині.
"але не більше. Ще через хвилин з десять безперервного підйому минарешті побачили знайомі обриси одного з корпусів санаторію. Сталозрозуміло — ще трохи і ми будемо в машині. Мені дуже подобаєтьсянаша машина. Нехай вона і не так довго в нашій сім'ї, але вжевстигла здобути репутацію надійного супутника, готового долати всітруднощі шляху і виручити в скрутну хвилину., пристебнулися, попутно зачинившись на всі замки, і зрозуміли, що тепер можнавідпочити. Адже далі нас пощастить наш вірний чотирьох коліснийдруг.
Карта та загальний кілометраж буде вже в наступній частині.