Покупка

Був звичайний жовтневий день, нічим особливо не примітний. Я сидівв офісі, працював. У якийсь (здається передобідній) момент часурозмова з дівчиною плавно перейшла в русло" як сумно, що машинкувезуть так довго". Від смутку я відкрив авторіа, не дивлячись, завченим рухом задав параметри пошуку і сів гортати оголошення, кожне з яких я бачив уже кілька десятків разів. У якийсь моментчасу погляд упирається в небачене досі оголошення про продаж білоїсоренты "з салону". Ну, думаю, подивлюся, що ж там у салоніпропонують. До речі, в оголошенні зазначено, що це Вінниця., дивлюся - звичайне оголошення, дещо не особливо якісних фото, короткий безглуздий опис машини І внизу підпис "комплектація ТОП.Гарантія 5 років або 150 000 км". Тут у мене очі і округлилися.Топ? Офіціал? Білий? Загорніть два! Хоча ні, зачекайте, незагортайте… Маючи досвід усіляких оголошень і маркетинговихвишукувань я вирішив раніше не радіти, кинув оголошення дівчині зісловами "дивись яке оголошення! набери, спитай. А я за обідомсхожу". І пішов.
Після повернення новин особливо не було — на тому кінці трубку небрали, точніше ця сама трубка була вимкнена ( "телефон вашогоабонента тимчасово перебуває на радіобазарі", Одеська шутонька ). Япішов віднести обід на кухню, сходив помив руки, загаломзвичайнісіньке приготування до трапези. І тут, на підході до кухні, на мене летить моя дівчина, очі величезні, усмішка від вуха довуха, емоції не стримуються. Є! вона! у них! топ! є! біла! перламутр! є! в наявності! стоїть на майданчику! ". Ну тут, яснаріч, було вже не до їжі. Телефон у руки і починаємо обробку.
За півгодини було з'ясовано всі подробиці, а саме — це офіційнийдилер КІА у Вінниці, це дійсно комплектація ТОП для ринку України, її колір — білий перламутр, вона таки стоїть на майданчику і щеніким не заавансована.Я обговорив усі питання щодо оформленнякупівлі, переліку документів та іншого, а також попросив вказати, як я можу внести аванс Це був четвер.
У суботу аванс було вже перераховано на рахунок автосалону, увівторок машина вже поїхала до тамтешнього МРЕВ на оформлення, а вніч із вівторка на середу ми вирушили до Вінниці на Вінницю.остаточне підписання всіх папірців та отримання машини.
Вже кілька років відчуваючи стійку ворожість до будь-якого видугромадського транспорту я вирішив, що краще буде дістатися доВінниці автобусом (якраз на початку року каталися так до Києва накілька концертів ) Але поспілкувавшись із знаючими людьми з'ясував, що з автобусами туди напружено, а до всього іншого вони йдуть чи недовше за поїзд (завдяки дуже гарній дорозі в т.Ч.). Довелосятерміново перекваліфікуватися на поїзд. Розмірковував між купе талюксом. Вирішив, що краще буде люкс, нас якраз двоє, ніхто незаважатиме, можна буде виспатися перед важливим днем. У вівторокувечері приїхали додому, зібрали усі документи, речі, викликалитаксі. Чекаємо години Х.
Таксі було від компанії Бонд, якщо хтось знає таку. Викликати можназі смартфона, там можна спостерігати за рухом машини. Спостерігаю, отже, як машина повертає на вулицю, яка наприкінці перекопана танаскрізного проїзду там немає. Я це знаю, тому що ця вулиця майжевпирається в нас (питання 1-2км), а ось чому таксист цього не знав– я не зрозумів. Під'їжджає він до місця, де власне перекопано.Дивлюся - машина зупинилася. Постояла-постояла, поїхала в одинпровулок. А там у провулочки їхати марно, це приватний сектор таінших виїздів із нього особливо немає, якщо не знаєш, звичайно, хитрих доріжок. Загалом катається таксист із кишки в кишку, незнаючи куди подітися. Я не витримую, дзвоню йому. Відповідає менізовсім неросійський голос у тому, що " слухай, дорогий! дорога тутсафсем перикопана, але вже зараз буду, буквально ще 5 хвилин " . Яйому, у свою чергу, порадив їжджати назад тією вулицею, якоюприїхав, і добиратися до нас іншою, паралельною і, заразом, неперекопаною вулицею. Навіть погрожував тим, що у нас поїзд, нам нена п'янку. Почувши ще кілограм невиразних, нерозбірливих "слюшай" і "дорогих" я повісив трубку і став далі спостерігати за розвиткомподій. Власне, у подіях нічого особливо не змінилося, і вінпродовжував виписувати різні геометричні фігури біля перекопаноговиїзду на потрібну дорогу. Настав мій другий дзвінок. Розмоваповторилася, причому майже один на один. Мене починають відвідуватидві думки. Перша — виходити на основну дорогу, а там якщо будепопутка — то ну його в болото. Але розумію, що в цьому районіпопутку ловити о 12-й ночі буде проблематично. Дійшло до того, що яподумав їхати на вокзал машиною і залишати її десь неподалік настоянці. Але в цей момент цей диво-водій у якийсь незрозумілий меніспосіб знайшов таки щілину, через яку можна просочитися нанормальну вулицю, просочився на неї і полетів до нас. Дорогоюдзвонить, каже що вже їде. І питає куди, власне, їхати. Від такогопитання я впав у ступор, причому не дуже й легкий. Але знайшов усобі сили відповісти. Далі було питання, коли поїзд. Я відповів, щоза півгодини (насправді там було ще майже 50 хвилин, але йому цьогознати не обов'язково). На що отримав радісну та переповненувпевненості заяву "за десять хвилин доїдемо". Цікаво, а якби ясказав, що залишилося 15 хвилин, то була б обіцянка доїхати зап'ять, чи що? ..
Загалом дісталися ми на вокзал, знайшли свій вагон, забігли донього, пройшли у своє купе. Там було добре. Затишно, два диванивсього, дзеркала висять. Ліжко вже розстелено. Все, що потрібно, єі нічого (точніше — нікого) зайвого. Я сходив до провідниці, уточнив час прибуття, отримав підтвердження того, що вони насрозбудять і подався назад. Ми вирішили відразу ж відійти до сну, тому що спати залишалося всього п'ять годин і попереду був важкийдень. Прийняли навіть по таблетці снодійного, щоб швидше заснути.Але не тут то було, поїзди ж у нас особливі…
Мало того, що під дупою окрім стукоту коліс був скрип якихоськонструкцій, що їх утримують, мало того, що зчіпний механізм грюкавщоразу так, ніби по ньому кувалдою вдаряли… Так ще й купе ходилоходуном. Точніше – обшивка. Скрипів диван, рипіли стіни, скрипіластеля. Загалом скрипіло все. Це було нестерпно, але й вдіяти булонічого не можна… За ніч я поспав максимум годину й то з перебоями.Та ще була путівочка…
Після прибуття на вокзал я зрозумів, що ми, як прохані поїздатимандрівники ніфіга не взяли з собою перекусити, а прибуття було о6:30 (дякую, що запізнилися і приїхали о 7:00). 15, хоча особливоце допомогло). Вийшли в місто, вирішили йти пішки, поки незнайдемо, де зупиниться б перекусити. Як показала практика, знайтиу Вінниці заклад, який працюватиме на цей час, — дуже непростезавдання. Поки ми йшли у бік міста (яке нам треба було перетнутинаскрізь, тому що вокзал знаходиться в одному кінці, а салон упротилежному), годинник пробив уже 8:00. Попереду замиготівМакдональдс. Ми, щасливі і вивісок режиму роботи, що надивилися подорозі, з 10, а то й з 11, радісно кинулися до нього. Коли ми донього підійшли, то з'ясувалося, що його режим роботи хоч і з 7:00але він відкриється через 4 дні, т.К. Зараз там триваєреконструкція. Ну гаразд, йдемо далі.
Далі за рогом знайшлася картопляна чогось там, у якої на розкладікрасувалася цифра 8:00 (а вже 8:05). Усередині горіло світло, білядверей стояло стілець. Дівчина всередині, коли ми зустрілися з неюпоглядом, заперечливо похитала головою, давши зрозуміти, що наувазі вона мала табличку, і найближчим часом заклад працювати небуде. Мило, що сказати, йдемо далі… Далі навігатор привів нас допузатої хати. Точніше до будівлі, де вона колись розташовувалася, тому що в даний момент часу там їй і не пахло. Третій фейл. Що жтаке діється? На цей час ми вже пройшли більше половини шляху досалону. Вирішили, що ну їх нафіг, якщо що — поголодаємо, іпопрямували до салону, бо там нас чекали до 9.
Не доходячи до салону 3 кварталу ми раптово натикаємося напрацюючий макдак. Ось це поворот, треба було всю Вінницю пішкипройти, щоб його знайти. Час уже був 9:00, так що трохипосумнівавшись ми таки вирішили запізнитися в салон, але хоч щосьперекусити, щоб, не дай боже, ще погано не стало. Для нас булосюрпризом, що незважаючи на час роботи (аж з 7 годин), нормальнеменю в Макдак доступне лише після 10, а до цього часу там їхфірмові сніданки. Та ще погань. Ні, я звичайно розумію, що взагаліїжа в макдаку – це не їжа, а погань, але їх сніданки – це особливо.Підошвоподібна котлета між двома гумовими булочками, приправленоюсиром (точніше однією скибочкою бутербродного сиру з магазину) — цебув максимум, чим вони могли нас порадувати. Але голод не тітка, довелося їсти що є. Через півгодини ми вже входили в двері салону.Начальник відділу продажів нас помітив з іншого кінця залу і одразуж кинувся до нас (мабуть запам'ятав фотку по скану паспорта).Привітав, супроводив до автомобіля, все показав, розповів. Загаломвсе красиво, чинно. Далі ми вирушили на оформлення документів. Тутнічого цікавого розповісти не вийде, документи звичайнісінькі, оформлення найпростіше. Загалом о третій годині дня ми вже булибіля машини і збиралися їхати.
Я вирішив, що килимками потрібно захистити салон відразу, а топопереду 500 км шляху, мало що. І купив килимки прямий в салоні, благо справа ціни у всіх дилерів однакові. І ось я сідаю за кермосвоєї нової машини і вирушаю в дорогу, точніше - везу її в її новийбудинок :)
Дорога не близька, незабаром почне темніти, а я хочу дістатися доУмані засвітло, т.К. . З минулого разу коли ми їхали через Вінницю, у нас залишилися найнеприємніші враження. Дорога місцями простовідсутня, таке враження, що була бомбардування, загалом — унайкращих традиціях Українських доріг.
Там, де ми минулого разу кралися (на Максимі) цього разу вийшлодуже бадьоро проїхати, випереджаючи різні фури та інші тихоходи.Вражень була маса, всі дуже позитивні. Їзда приносила задоволеннянавіть не дивлячись на жахливий стан дороги. Я не міг натішитисяавтомобілю, його поведінці і взагалі всьому, що відбувається. До8-ї години ми проїхали Умань і виїжджали на трасу Київ — Одеса. Занеї я вже не хвилювався, вона (зокрема ділянка Умань — Одеса)завжди була в хорошому стані, тож переживати не було за що. Виїхалина трасу і полетіли.
Точніше не просто таки полетіли, а просто впевнено поїхали, т.К. Явирішив, що незважаючи на всі написи та рекомендації в інструкціїщодо обкатки (а писали там, що автомобіль не потребує обкатки), їїпровести таки необхідно. Тому поначитавшись розумних статей з цьогоприводу, я дотримувався порад. 15 хвилин їхав третьою передачі, швидкість 80 км/год, обороти від 2, 5 до 3х. Наступні 15 хвилин -4-а передача, швидкість 90 км/год, обороти від 2х до 2, 5. І так поколу. Приспане, треба сказати, заняття, навіть дуже. А враховуючи "відмінно проведену ніч напередодні", так і зовсім вичавлює останнісоки. У зв'язку з цим доводилося через кожну годину шляху робитизупинки, дихати свіжим прохолодним повітрям, пити каву.
До 12 години ми під'їжджали до Одеси, пробіг був 460 км.Подивившись на пізній час і на пробіг я вирішив добити до 500 іпоїхав не навпростець через місто, а об'їзною дорогою в іншийкінець міста і звідти через все місто додому. У результаті гараж яставив машину з пробігом 496 км. Майже ідеально! :) Увійшовшидодому, переодягнувшись, ми вирішили відзначити вдалу подорож, але, як і слід було очікувати, після першої ж склянки пива нас настількижорстко вирубало, що ми, все кинувши, ледве доповзли до ліжка імоментально вирубалися.
Засипалося, треба сказати, з непередаваним почуттям задоволеності, радості, ейфорії… Загалом суміш почуттів була велика, дуже велика ідуже приємно-розслаблююча.
Подумавши над процесом обкатки, я вирішив четвер і п'ятницюкататися ще на Максимі, а в суботу закінчити з питанням обкатки івже з понеділка починати повноцінно кататися на новій машинцімістом.
У суботу ввечері, як і планувалося, ми зібралися і просто безцільновиїхали на київську трасу, щоб влаштувати марш-кидок Одеса — Умань— Одеса.
На перших 100 км шляху стрілка палива почала повзти нижче 1/8 бака (останній поділ) і ми почали виглядати по карті найближчі заправки.Незабаром мав з'явитися сокар і ми вирішили заправитися саме там, азаразом і перепочити. І ця заправка запам'яталася нам надовго:)
Заїхавши на неї ми стали біля колонки, але лише на півдорозі добудівлі магазину дізналися, що стали на місце, призначене для фур.Довелося від'їжджати і стає в іншому кінці. Заправилися, набралиснеків, взяли каву. Вийшли надвір його попити, подихати повітрям.Навколо машини бігав заправник. Помітивши нас він переставметушитися і став терпляче чекати, коли ми підійдемо до машини. Мипідійшли, закинули усі речі. Він ненав'язливо поцікавився, чи ми небачимо проблем із колесом. Я глянув на колесо і сказав, щовізуально нічого кримінального не спостерігаю, на що він відповів, що його спущено. Я спробував натякнути, що 5 годин тому я був нашиномонтажі, і що воно не може бути спущене. Він заперечив, сказавши, що шиномонтаж такий добрий був і що колесо спущене.Заодно поцікавився, як я купував колеса. Я перепитав, точнішеперепитував разів п'ять, тому що з першого зрозуміти місцевийсуржик не міг. Виявилося, що його цікавило чи це готівка чибезготівка. Я сказав, що безготів. Він із дуже серйозним і навітьтрохи змовницьким виглядом заявив, як би по секрету, що "требакупувати за готівку. Серйозно! подумай над цим! за безготівку це нете". Я не знав, як на це реагувати, тому вирішив ніяк не реагуватиі пішов викидати стаканчики від кави. На підході до машини вінзнову мене спіймав, сказав, що колесо таки спущене і вказав на їхнєобслуговування підкачки коліс. Я був упевнений, що колеса гаразд, але вирішив заїхати про всяк випадок, чим чорт не жартує. Коли ясідав у машину, він мене гукнув і поставив питання "вам у бізнесівеселі люди не потрібні? ". Я здивувався. По-перше, у мене немаєсвого бізнесу, а по-друге, такі веселі як він мені ніде не потрібніі краще б я його взагалі не зустрічав. Але виховання озвучити цідумки не дозволило, і я з усмішкою відповів, що ні, не потрібні, тим більше, що бізнесом я не володію. Хоча по очах зрозумів, що вінне повірив ... Під'їхавши до сервісу підкачки я виявив, що тиск вшинах 2.2 (замість 2.3), але виправилося це в "два пуки автомата", ну тобто зрозуміло - колеса накачали, на авто поставили, авто здомкрата спустили, кудись та одна десята (а скоріше навіть менше)поділася. Усміхаючись з цього профі я сідав назад в машину, але тутвін приспів (в інший кінець заправки! і не ліньки було бігти) іпочав розповідати, що диски у мене ліві ... Ну тут я вже невитримав і відверто його проігнорував сів у машину і швиденькозвалив. Треба, напевно, написати керівництву компанії сокар, щобперевіряли своїх співробітників не тільки на проф.Навички (хочаякісь там навички…), а й на адекватність. А то якось…
Загалом за ~5 годин ми здійснили безцільну подорож до Умані іназад, заробивши по дорозі клубну картку сокар і купивши на вікнонакидку для задніх сидінь (якщо на них доведеться перевозити щосьбрудне або просто захочеться їх прикрити). Після повернення доОдеси пробіг становив 1100 км (навіть пісня Арії згадалася на цютему). Далі мав бути ТО-0 і катаца-катаца-катаца-катаца!
Розміняв першу тисячу! :)