Як я все-таки став водієм ...

Почну свою першу посаду з того, що спробую описати враження таемоції від того, як людина починає повноцінно керувати авто увеликому місті, і за її межами.
Отримавши права 2018 року, з горем-наполовину склавши іспит (на тоймомент у сім'ї не було машин ні у мене, ні у родичів), я зрозумів, що за кермо найближчим часом я не сяду (не тільки тому, що немаєавто). Уклавши "пластик" в гаманець, я продовжив жити так, як і доотримання прав, зрідка використовуючи їх як документ, щопідтверджує особистість, там де це потрібно. Але життя йшло своєючергою. На початку 2020 року одружився, стали з дружиною потихенькуналагоджувати побут, і дуже швидко постало питання необхідностіавтомобіля в сім'ї, та й родичі живуть від нас досить далеко, амісцевий транспорт, в принципі, не підходить для нормальногопереміщення по місту (маршрути, час), тим більше, коронакризавзагалі на 2 місяці вбив всю систему громадського транспорту, іпісля запуску в принципі, залишає бажати кращого… І було прийняторішення про купівлю першого автомобіля, не без сторонньої допомоги, звичайно, але все ж таки. Так як водити я до ладу так і ненавчився, і досвіду в ремонті/обслуговуванні авто не було ніякого, спочатку став розглядати до купівлі максимально дешевий і простий вобслуговуванні автомобіль, типу Таврія/Жигулі. Але, поспілкувавшисьіз досвідченими автомобілістами, зрозумів, що купувати дешевий істарий автомобіль, для новачка — це не зовсім те, що потрібно. Узв'язку з цим було ухвалено рішення про пошук більш-менш живогоекземпляра, 2000+ року випуску, з хоч якоюсь сервісною історією і встані "сел і поїхав".
Так вийшло, що знайомий родича виставив в цей момент на продажDaewoo Sens (фото та опис у профілі), і в результаті, після гарноготоргу та поїздки в іншу область, огляду та обкатки, було прийняторішення купувати цю машину. Оформилися, розрахувалися, сіли, іпоїхали.
За браком хоч якогось досвіду водіння, авто допомагав гнати додомутесть. Проїхавши близько 60% шляху, було отримано команду сідати закермо. До речі, це був виїзд із міста Запоріжжя, Каширське шосе.Вівторок, робочий день, середній потік авто. Доїхати до Дніпра несклало труднощів, в принципі рух по трасі з нормальним покриттям, зі швидкістю 90-110, далося абсолютно легко, як для новачка. Але, заїхавши до міста, почалося найцікавіше… (на авто, до речі, ще небуло жодних наклейок, на кшталт "70" та "у", тому мене, помилково, брали за "свого"). Подальші 25 км далися мені мало не з титанічнимизусиллями ... Незнайомі перехрестя, вулиці, роз'їзди, з'їзди ...добре тесть досвідчений водій, стримано і максимально акуратнопідказував мені, що робити і як поводитися. З великими труднощами ядістався додому… .7 потів (у прямому розумінні) зійшли з мене за ці1.5 години дороги, руки та ноги реально тремтіли, рівень адреналінув крові був одним із найвищих за весь час… . Але шлях був подоланийбез проблем та будь-яких порушень правил дорожнього руху під часїзди. Потім була поїздка в іншу частину міста, 27 км, черезчастково знайомі вулиці/дороги, з тестем у кач-ві штурмана тадружиною на задньому сидінні. Чергова порція адреналіну ... УХ! Алевсе пройшло нормально, ми дісталися. Час був уже надвечір, щосьблизько 7-ї вечора. Дико захотілося спати та й їхати назад, безштурмана, я якось дуже боявся. У результаті подрімавши пару годин, виїхали ми з дружиною близько 23 години додому. І відразу жпочалися пригоди. Трафік, з клову, вже був невеликий, бо їхати булотрохи простіше. Практично відразу було пропущено основний поворотчерез незнання місцевості. Далі, на одній з основних розвилокзвернув не туди, знову ж таки, за незнанням, і мало не поїхали замісто =).
Зупинившись, перевівши дух, глянувши на карти (навігатор не включавпринципово), розгорнулися поїхали у потрібному нам напрямку. Їхатинічним містом, з мінімумом авто на дорогах, звичайно, кудипростіше. Діставшись додому, "заштовхавши" авто на стоянку (трирази рівняв машину, перш ніж став нормально, хоча місця було на 2або 3 авто), я прийшов і відразу бахнув 100 грам, щоб хоч якосьзнизити рівень напруги за добу. Поспати до пуття так і не зміг, бонавіть добовий рівень втоми був заглушений пекельною кількістюадреналіну.
Наступного ранку, виїхав на роботу на авто. Хоча відстань до роботиі складає всього 1 км, вирішив, що поки навіть на мінімальнівідстані переміщатимуся за допомогою свого залізного коня =).Неспішна їзда, дотримання правил дорожнього руху, напрацюванняпрактики ... До речі, дорога на роботу по суті без перешкод, жвавихдоріг і світлофорів. br/>
Але бажання їзди перемогло страх, і я вибрався в нічне місто длянакрутки кілометражу… . Ще, до речі, треба було заїхати назаправку, нормально під'їхати і заправитися =). Із цим, як недивно, проблем не виникло. Знову ж таки, вночі 90% світлофорів непрацюють, і машин практично немає, тому проїхати 25 км в принципі, було досить легко. Що з машиною я поки так і не знайшов "спільнумову". Глохну буквально на старті (як забувши зняти ручник, так іпросто, кинувши зчеплення), іноді перегазовую. Заїзд але підйом таксамо дається з величезною працею, завжди боюсь, що можу позадустояти зачепити, або не виїхати, заглухнути, простояти купу часу... Якщо з коробкою передач вже практично розібрався, то з плавнимторканням все ніяк не можу впоратися.
Плюс до цього всього, психологічна складова, у вигляді "невдоволених" і водіїв, що поспіхом поспішають, які не гребують увідвертих гримасах і жестах, сигналах та демонстративних "підрізаннях" на дорозі… . Кожна поїздка, кожна посадка за кермо, супроводжується якимось страхом, бажанням швидше приїхати, поставити машину та піти. Задоволення від керування машиноюзатьмарюється такими банальними речами, на які, як кажуть розумнілюди, не потрібно звертати уваги, особливо на перших етапахкерування автомобілем.
За 5 днів, які я повноцінно керую автомобілем, я все ще розумію, щотолком керувати я так і не навчився, Зрозуміло, 5 днів - ценезначний термін. Але страх іноді чомусь такий, що іноді нехочеться сідати за кермо. А якщо не сісти за кермо, то ті навички, які прийшли за ці 5 днів — почнуть вивітрюватись.
І ця боротьба двох сутностей, постійний пошук себе як водія, змушуєщодня сідати за кермо та їхати. Поки що туго, не впевнено, некрасиво — але їхати. До чого ця вся історія — запитаєте ви? А дотого, що іноді, шлях до якоїсь мрії, до чогось бажаного можезаймати набагато більше часу, і вимагати набагато більше ресурсів, ніж здається на перший погляд. Для мене з дитинства була мрія мативласний автомобіль і їздити на ньому за кермом. І вона справдилась.А деталі, які супроводжуються з мрією — це деталі, на їхнєрозуміння потрібен час і практика.
Боріться із собою та своїми страхами, і рано чи пізно — ви будетезадоволені результатом!
У наступних записах постараюся описати, як і що вже довелосязамінити в автомобілі, з описом та фото процесу від іменіновачка.