Тепер ми разом. Добираємось додому

Приїхавши з тодішнім власником авто на заправку — я почав оглядLancia Delta.

Вартий бідолаха на підкошених ніжках (спереду розвалу немаєніякого), колеса торкаються дороги тільки однією частиною з якоївже починає стирчати корд), задні навпаки розвалилися і ніби ледветримаються разом.
Запиленість, ручки та деякі елементи фарбовані фарбою для підлогиза допомогою пензлика.
Люк прикручений болтами Все на саморізах Саморізів у тільці машининакрутили стільки, що вона напевно стала важчою на сотнюкілограмів. Затерта і видно, що кохання не бачила давним — давно...Шкода стало маленьку, вирішив забирати (попри стан, у якому доїхатисвоїм ходом у нас із нею шансів мало).
Сказав власнику, що торгуватися не вмію і не люблю, томузапропонував, що якщо 200 доларів скине — я буду щасливий, вінвідмовився і знизив ціну на 100 доларів, ну хоч щось, подумав я, авласник одразу пішов. Сказав, що живе поряд. Стоїмо ми на заправці, вечоріє. Додому трохи більше ніж 150 км. Я - втомлений і голодний, вона - закатована.
Роблю кілька фото для друга, і хочу їхати шукати заправку (та наякій я стою - не довіряє). Заводжу - завелася красуня. Бензин – нанулі. Ну що ж, заправляємо тут. На заправці навіть чек не видалипро заправку 16 літрів 92-го. Починаємо їхати.
перша заправка

Тітка з навігатора телефону починає пудрити мізки, плутати мене іврешті-решт, я опиняюся на тій трасі якою їхав сюди, правда будиноку протилежний бік. Поки їхав селом — кілька чоловіків махали менірукою (ймовірно думали, що попередній власник їде :)). Моя мала ненадто поворотлива, радіус розвороту досить великий. А передачі щоперша, що задня раз за разом кокетливо вистрибують з місця своєїроботи. Розгорнувся — їжу. Знову не туди. Завзявся. Зупинився, зрозумів, що треба видихнути і подивитись чи працюють фари хоч.Крутив крутилку і виявилося, що працює лише 1 режим світла та все.Увімкнув, погортав карту, зрозумів куди їхати — їдемо. Колеса прямо— кермо боком. Машину кидає, носить дорогою, будь-який маневр —хвилювання. Кермо не можна відпускати на секунду. Один погляд нанавігатор — і машина вже майже стрибнула на узбіччя.
Хуххх. Поїздочка обіцяє бути цікавою, подумав я, і поспішив додому.Максимум що вдавалося їхати доки була нормальна дорога – це 80 – 85км/год.Кілька зупинок попити води і випустити пару і все. Поступовонастала темрява, а додому ще половина шляху. І тут я розумію, щосвітло фар у мене декоративне. Адже не видно нічого від словазовсім. Зупинка попити води, і помилуватися красунею Дорога тимчасом погіршилася, а кожен зустрічний транспорт — виїдав мої очі.Швидкість зменшилася до 50-60 км/год., а орієнтиром була лишерозмітка. Доводилося їхати наосліп. Час від часу поглядаючи нанавігатор бачив подолану відстань і заспокоював себе. О, ще 35 км…20 км… І нарешті я під'їхав до свого міста. Навігатор сказав, щомісто 2, 5 км. Дорога стала по 2 смуги в кожну сторону, а цеозначало, що нарешті зустрічні машини перестануть виїдати мені очі.І тут БАМ! Металевий звук з правого боку і кермо, яке стояв бокомвсю дорогу — падає під вагою моєї руки. ВСІ, думаю я, напевноколеса і кермо почали жити окремим життям. Включаю покажчикповороту і намагаюся без зайвих рухів скочуватися на узбіччя.
Дивлюсь на узбіччя і розумію, що через 15 метрів починаєтьсявідбійник. Дорога — не висвітлюється, а це означає, що якщо я тамзупинюся — за лічені хвилини мене разом із авто з дороги простозмете вантажівка. Гальмаю і встигаю відгальмуватися на узбіччі допочатку відбійника. Видихаю. Включаю аварійку - глушу мотор івиявляється - аварійка з вимкненим двигуном не працює. Виходжу змашини та починаю дзвонити братові якого пообіцяв забрати на кавуна новій машині. Розповідаю всю історію яка трапилася зі мною, івін каже, що зараз приїде. Видихаю. І тут машина глухне. Ну і чортз ним, подумав я, заведу потім.
Приїхав брат, постоявши перед машиною на колінах — було вирішено, що він поїде потроху спереду, а я потихеньку за ним, колеса начебтокрутяться./p>
Він виїжджає на дорогу і починає мене чекати. Я заводжуся — а автонемає. Чи не заводиться і все. Згадав усіх богів — але ні, Лянчасказала, що заводитись не буде. Постоявши ще перед нею на колінах ілапою її серце — виявили, що бензин не йде і все. Шамана серед наснемає, натомість є ще одне авто (на якому приїхав брат). Починаємозливати бензин із його машини — рвемо йому трубку, яка вела докарба… Посмоктавши достатньо бензину і переливаючи його туди —сюди, вирішили, що нічого не можемо зробити. Прикріпили на хомуттрубку до карба на авто брата — і його машина завелася, а це вжедобре. Пробую зачиняти двері. Трохи помучившись, вдалося закритиавтомобіль. Ура! Замки працюють! Їдемо до міста, ВАЗом і тросом (машина брата фізично не зможе потягнути Лянчу), та й троса нема.Повернулися до Лянчі ми вже з тросом і на ВАЗ 2108 Прикріпивши тросдо якогось важеля, потягнув ВАЗ мене і мою Лянчу в місто. Аварійкау мене не працює, ганчірки червоної теж немає. А їхати в гаражтреба через півміста, центральною вулицею ще й через центральнуплощу.

Історичне для мене фото — вперше їду на тросі. (спалах всезіпсував, але перефотографувати було ніколи) Доїжджаємо ми майже доцентру міста і тут ліворуч з вулиці показується поліцейський "приус". Ну все, накаталися, подумав я. Страховки у мене немає, аварійка не працює, з гуми стирчить корд... Все, поліція зірваладжек - піт... Поки я це все прокручував у голові - авто поліціївиїхало з вулиці і дуже швидко помчало вперед.
Картина олією. Трос і моя Лянча Затягнувши її в гараж до брата, поїхали ми пити каву. Тим часом на годиннику було вже дві годининочі.
Ось власне так ця машинка і опинилася в Рівному. Вона майже змогладоїхати додому, проте їй не вистачило зовсім небагато.
Ну а далі починається моя історія з порятунку та реанімації моєї#ралюхи.
Відчуваю, наше спільне життя буде цікавим.
"
"