Цілих чотири роки

Так вийшло, що рівно 4 роки тому, 2 квітня, у нас з'явився ще одинчлен родини. Молодою душею, а також деякими частинами ймеханізмами, які потроху замінювалися мною, і з цього радісного іурочистого приводу я усвідомив свою гостру необхідність розкопатищось, недописане вже цілих три роки і негайно сісти його дописати.аж цілих відсотків дев'яносто від загальної маси буквотвору. Язовсім нічого не написав, ні віршів, ні прози і навіть листочкаякогось похмурого і приреченого не сфотографував, а все тому, що щенавесні, начебто навіть несподівано для себе самого, я стававтомобілістом.
Хоча, звичайно ж, дуже давно хотів собі машину, щонайменше роківдесять. Особливо після того як колись, дякую тобі Сю, раптово пішовна курси, і здав там на ці самі права. Але вийшло так, що всі цідесять років у всіх машинах я був лише пасажиром. Але свою машинусправно хотів. Іноді хотів сильніше, іноді слабше, а іноді хотів івзагалі непомітно для себе самого. Особливо гостро я хотів машинувосени. Мені здавалося, що машина та осінь разом – це якосьособливо інтимно. Спершу я сильно хотів одну машину, в сенсі модельі марку, потім зовсім іншу, а потім багато різних хотів одночасноале потроху. Скажу відразу, я майже ніколи і не думав про новумашину. Ні про нову, в сенсі із салону, ні про нову в сенсі ізцілком сучасних моделей. Вони мене якось нічим не вражали. До речі, я чудово розумію, що тут вступаю на дуже хиткі шлях, починаючизараз публічно розмірковувати на дуже спірні теми, тому відразупрошу вас вгамувати в собі на якийсь час ці ваші хльоскі як ляпаси, слова заперечення, і змиритися з тим, що я завжди писав, пишу, ісподіваюся далі писатиму тільки свою особисту і суб'єктивну думку.Як сказав із цього приводу класик – «Не дивлячись на…». Я завждинамагався не писати ніколи всякі великі істини, а з роками у меневзагалі все рідше з'являється це ганебне бажання вправнозгладжувати гострі кути, моментально відшукувати всякі компроміси, з метою щоб і самому більш-менш висловитися і слухачів з читачами, боронь Б-же, не скривдити. Хоча до останнього часу я майже завждисаме так і вчинив. У сенсі згладжував і шукав. І в результаті всезазвичай закінчувалося дуже погано. І ні процес, ні результат, неприносив задоволення ні мені, ні оточуючим.
А все тому, що вроджена делікатність майже завжди сприяє хронічнійнедовисловленості. Хороший афоризм, треба десь записати).Отже, я, звашого дозволу, знову про машини. Я давно помічав, що нові машиничомусь мене не дуже вражали. І мало того, я кілька разів наавтомобільних форумах натрапляв на досить-таки несподівану длябагатьох фразу: "у сучасних машинах немає душі". Хоча з іншого боку, яка машина може бути душа? Це ж вам не людина. Тільки людинанароджується одразу з душею. Хоча якщо вірити деяким сучасним«просвітленим» авторам, то далеко не кожен. Але ж існує така собітеорія, що будь-яка річ — спочатку нежива, може з часом собі цюдушу собі «напрацювати»., З ким вона коли-небудь мала справу, вбирає щось з подій, що відбуваються навколо неї, і поступово, заякусь там чимало років, обзаводиться деякою особистістю, яка, довсього іншого, має до того ж своїм характером. Інакше чим можнапояснити, що абсолютно однакові, стандартні автомобілі, зібрані забсолютно однакових, стандартних деталей, іноді не те, щоповодяться по-різному, але навіть і сприймаються, в тому числівізуально, кожен по-своєму. Принаймні, я кілька разів зустрічавмашини навіть такого кольору, як моя, але дивлячись на них, явідразу відчував, що це машина не моя а чужа. Ну от чому однамашина намагатиметься поламатися в найнеприємніший для тебе момент, а інша навпаки, щоразу в разі чого, змушуватиме тебе з вдячністюдумати:«Як вдало, що це сталося саме зараз. Прямо біля будинку, настоянці, а не взимку, вночі, у лісі.»? їздитиме повільно. Їдеш собіне поспішаючи, дивишся на всі боки, радієш як дитина різноїтремтячої зелені, цвірінькання пташок і ласкавому помаранчевомусонцю. Але раптово з'ясувалося, що містом їздити повільно тобініхто не дасть. Тому що з якоїсь незрозумілої причини, позаду тебезавжди їдуть ті, кому треба швидко, і дуже швидко, а поступитися їмдорогою, і потім продовжити їхати не поспішаючи, тобі теж, швидшеза все, ніхто не дасть. Тому на «подивитися на всі боки» завждизалишається дуже мало часу, тому що треба дуже багато і швидкодивитися вперед і назад. Я дізнався випадково і несподівано, завдяки фразі моєї дружини. Зізнаюся, гармонія між мною і моєюмашинкою досягалася дуже довго і не те щоб сильно болісно, ​​алеякісь позитивні емоції від самого факту мого переміщення в просторіза допомогою особистого автомобіля з'явилися у мене не раніше ніжчерез півроку. Вся біда в тому, що я абсолютно не знав, як моямашина має їздити, тому що всі нечисленні поїздки іншими машинамидавно вже забулися за дальністю років. І мені довелося занововчитися їздити, і найголовніше, вчитися їздити своєю власноюмашиною. Не те, щоб вона була якась особлива, хоча звичайно не одніпустотливі ручки неодноразово намагалися наводити свій дивнийпорядок в її організмі. І ще їздити я жахливо боявся. Враховуючите, що я зовсім не розумів процесів, що відбуваються в ній, логікуі необхідність моїх власних дій, а також те, що машина моя, незважаючи на свій поважний вік, часто поводилася як молода кобила, що раптово бризкає, будь-яка поїздка кудись на машині в першіпівроку мого нею володіння сприймалася мною, як черговий підйом наГолгофу. Всіх навколишніх транспортних засобів, яким абсолютнонаплювати на зовнішній вигляд і стан своїх власних візків, і вонивідразу ж почнуть здійснювати свою головну мету – створення длямене аварійної ситуації. До того ж є у нас тут неподалік, дуженеприємне перехрестя, від проїзду якого мене довго відмовляли, алеїхати через нього все одно рано чи пізно доведеться. І от одногопрекрасного ранку, простоявши дуже довго в черзі перед цим самимперехрестям, і старанно вируливши на ньому, між зустрічнимимашинами, що насуваються на мене, туди, куди мені було потрібно, ястрімко злетів на невелику височину, починаючи з якої дорога вжеперестала підніматися вгору і починала потроху опускатися вниз, імені в очі. Раптом несподівано вдарило яскраве ранкове сонце.
І я раптом зрозумів, що життя прекрасне, що ранок, що весна, щоптахи, що сонце і я їду на роботу на своїй власній машині.
І мені це подобається. І я цілком навіть щасливий. Такою вона булав оголошенні такою вже під будинком після після фарбування. Такий злитими колесами
"
Крім того, мені чомусь здавалося, що варто мені тільки виїхати здвору, як на мене відразу накинуться водії всіх навколишніхтранспортних засобів, що давно вже мене чекають, яким абсолютнонаплювати на зовнішній вигляд і стан своїх власних візків, і вонивідразу ж почнуть здійснювати свою головну мету - створення длямене аварійної ситуації. До того ж є у нас тут неподалік, дуженеприємне перехрестя, від проїзду якого мене довго відмовляли, алеїхати через нього все одно рано чи пізно доведеться. І ось одногопрекрасного ранку, простоявши дуже довго в черзі перед цим самимперехрестям, і старанно вирулив на ньому, між зустрічними, щонасуваються на мене. Машинами, туди, куди мені було потрібно, ястрімко злетів на невелику височину, починаючи з якої дорога вжеперестала підніматися вгору і починала потроху опускатися вниз, імені в очі раптом несподівано вдарило яскраве ранкове сонце.
І я раптом зрозумів, що життя прекрасне, що ранок, що весна, щоптахи, що сонце і я їду на роботу на власній машині.
І мені це подобається.
І я цілком навіть щасливий.
такою вона була в оголошенні
такою вже під будинком
такою після фарбування
такою з нарешті литими колесами
"
Крім того, мені чомусь здавалося, що варто мені тільки виїхати здвору, як на мене відразу накинуться водії всіх навколишніхтранспортних засобів, що давно вже мене чекають, яким абсолютнонаплювати на зовнішній вигляд і стан своїх власних візків, і вонивідразу ж почнуть здійснювати свою головну мету - створення длямене аварійної ситуації. До того ж є у нас тут неподалік, дуженеприємне перехрестя, від проїзду якого мене довго відмовляли, алеїхати через нього все одно рано чи пізно доведеться. І ось одногопрекрасного ранку, простоявши дуже довго в черзі перед цим самимперехрестям, і старанно вирулив на ньому, між зустрічними, щонасуваються на мене. Машинами, туди, куди мені було потрібно, ястрімко злетів на невелику височину, починаючи з якої дорога вжеперестала підніматися вгору і починала потроху опускатися вниз, імені в очі раптом несподівано вдарило яскраве ранкове сонце.
І я раптом зрозумів, що життя прекрасне, що ранок, що весна, щоптахи, що сонце і я їду на роботу на власній машині.
І мені це подобається.
І я цілком навіть щасливий.
такою вона була в оголошенні
такою вже під будинком
такою після фарбування
такою з нарешті литими колесами