У Вінницькій області, під Ямполем і біля села Дзигівка стояладивізія, а при ній військове містечко в якому я провів своє щасливедитинство. Жили все дружно, та й на початку 90х, після розвалусоюзу, ворогами один одному, на мій погляд, бути безглуздо.Світлобуло не завжди, взимку відключали опалення, газ іноді привозили, стіл ділили на кілька сімей.Виручали городи, поблизу село івійськові пайки.1 цукерку ділили на всіх і не важливо скількилюдей.Були бійки, мирилки і міцна дружба по сьогоднішній день.У1993 році я пішов у перший клас, а в 1996 йшло розформуваннядивізії і ми з родиною покинули містечко переїхавши жити вЧернівці.Довго звикав до міста і мене постійно тягнуло назад Хоч биподивитися що і як там.
І ось через 20 років накресливши маршрут подорожі вирушили вдорогу.Їдемо кататися:вінницькі фонтани, Вервольф, Софіївка вУмані, Дзиговка.
Як шкода, що не можна записати на флешку ті почуття та відчуттяпережиті мною, коли я побачив свій будинок, свою квартиру, дитячиймайданчик… І ось мій будинок і мій під'їзд< Як давно я тут небув. Трохи схожий на неї почав знаходити старі речі, які я щепам'ятаю. Однокласниця брата залишила записку! Я теж залишивзаписку. Тут був асфальт, сиділи люди на лавочках, ми бігалидітьми. І грали в різні ігри.
У нас тоді комп'ютерів не було, а денді вважалося розкішшю.Натомість у нас були биті коліна, синці, море спогадів і додомубатьки нас заганяли партупеєю!
Це я з татом після футбольного матчу на місцевому стадіоні
Ось це футбольне поле зараз
Дитяча майданчик. Тут була й пісочниця та інші дитячі розваги. А вцьому будинку була пожежа однієї з зим, приїхали пожежники зрайону, з усіх місць, звідки могли, а з нашої дивізії притяглимашину тягачом і в ній замерзла вода. Ось така армія була в90х.
Дорога якою тоді ходив шкільний автобус на базі ЗІЛу, поки новийкомандир не почав саляру продавати у Вінниці і ми не стали ходитипішки до школи до якої 1.5км, а зараз я маздою їхав і мені гілки постеклах били. Тепер це мертве містечко і як шкода, що це так. Аледитячі спогади які хроняться — роблять його частиною себе.
Їдемо далі.
Продовження слідує…
Коментарі16
і я в цьому під'їзді жив...
А в яких роках у якій квартирі?
79-85 третій поверх, квартира праворучНа фото стоїмо біля цього під'їзду
А це ми на дорозі від містечка біля майданчика, де нас забирав шкільний автобус
Вперше в перший клас, 82 рік. на партизанській стежці
Вероніка була однокласницею та мого брата
Така ж фігня)))
Женьці привіт від Дениса
У мене город був біля гаражів і курник. Пам'ятаю ходив полями кукурудзу і насіння тирил.
Гаражів більше там немає! Метал завжди в ціні та я і не думаю, що його задавали. Пригнали машину, завантажили гараж і собі вдома поставили. Нехай краще так, як згниє. Замість них зараз зарості.
Зараз згадуєш дитинство 80х-90х і розумієш що жили ми в СРСР справді добре. Еьо ще вдома цілі та стекла. Після перебудови багато зникло з лиця землі сіл і невеликих містечок. Коштують руїни як під час війни. Незрозуміло тільки до чого ми йдемо?
Я теж радий. У Дзиговці дитинство проходило чудово. Також іноді ходив до школи пішки-зрізаючи відстань через старий цвинтар. Ходив на рибалку (у нас було чотири озера)
Риба була гарною підмогою прогодуватися! У мене біля озер другий город був, там із очеретів стежки викладали.
Я теж там жил.1994-1995.Залишилися тільки хороші спогади. Мама у мене була комендантом військового містечка.
Я знав, що знайду земляків цією розповіддю, не знав що так швидко!
Я тут на початку серпня в Михайлівці під Ямполем був, там майже така сама розруха!