Спогади

Вітаю Вас друзі, звуть мене W115/8, а ще я добре відомий у світі якStrich-Acht. 700-ка, скаржиться на свою долю важку, кричить накожному кутку, як пощастило їй з господинею, яка її врятувалабуквально в останній момент від смерті і тепер реставрує її іробить ще краще, ніж вона із заводу була і т.Д.
Ну і, загалом, вирішив я про себе розповісти небагато... І про себеі про свого господаря, не те що б я з балакучих був, але як тонесправедливо виходить, а то все лаври їй, а цю болоболку мійгосподар відновлює нарівні з Тамілкою, а іноді й більше, та йгрошей вони зараз на неї витрачають навіть більше. Ша! .. Хто сказавмемуари старого, де ви тут старого побачили, порожні? Та що б визнали мені 43 роки - ідеальний вік зрілого чоловіка. То сама недістанеться. Запам'ятайте раз і на завжди:Мерседеси бувають нові такласичні, так то ось.
Ну, загалом почнемо.
Коротко про себе:Родина моя уявлення не потребує, ми і в Штутгартіі по всьому світу добре відомі вже другу сотню років.
Народився я в 1969 році в жовтні, ну вірніше трохи раніше, алепаспорт я отримав у жовтні.
Доля моя відразу почалася незвичайно, більшість моїх братівроз'їхалися Німеччиною, а я вирушив до Австрії. Представили моїйсім'ї бажані гості в будь-якій країні світу. Мені потім один мійзнайомий Опель Капітан із сусіднього двору розповів, що так воно щез давніх-давен повелося, коли молодих принців і принцес віддавали вдикі країни, щоб вони ставали там, згодом монархами і ці країни досвого рівня підтягували. Тому я хоч і засмутився трохи, але зовсімнебагато, та й виїхати щось за великим рахунком довелося не далеко.Та й країна наче не дика, деякі з моїх братів так он взагалі варабські країни поїхали. Ну, коротко про себе:чистопородний німець, справжній дорестайл із кватирками та плоскими задніми ліхтарями. Здволітровим дизельним серцем та механічною коробкою. Костюмблагородного стриманого сірого кольору із чудово комбінованоюпідкладкою із чорної тканини та МБ-тексу. До розкоші я з народженнябув не привчений, так що все просто механіка і ніякої електрики, вакуумів і т.Д. Ось таким я і потрапив до свого першого господаря.Як він мене любив — мив у дворі свого будинку майже щодня, іобов'язково, так що сусіди бачили б, а вони бачили й заздрили.Обслуговувався я тільки на фірмовому сервісі і напував менегосподар тільки на кращих заправках. Так і жили ми з ним душа вдушу цілих сім років. А потім він мене продав — це перша зрада вмоєму житті, про як боляче мені було, одне втішає, замість мене вінкупив мого молодшого брата 123-го. Він звичайно пофрантуватіший замене був, але я все одно на свого першого господаря скривджений бувще довго. А потім мене купила якась німкеня, з одного боку я бувбезмірно щасливий, адже я повертався на батьківщину, а з іншого...Та не дарма я побоювався, і обслуговування стало не такимрегулярним і заправлялася вона на різних заправках та ще й у всякідрібні аварії попадала періодично, слава богу хоч нічогосерйозного, але пару разів фарбу відновлювати довелося і один разнавіть фару замінити. Потім і вона мене продала, іншому німцю, атой у свою чергу продав мене якомусь поляку . Цей останній господарзовсім мене не шкодував, ганяв із вантажами, підробляв таксі«чорним», у Німеччині це означає без реєстрації тощо. Обслуговуваввін мене огидно, а вірніше взагалі не обслуговував, тількиремонтував, коли щось ламалося.
Так нескінченно продовжуватися не могло і 1991 року це сталося — яне зміг пройти ТЮВ. Боже як мені було соромно, якась Омега пройшла, а я, Мерседес, не пройшов. Я сподівався, що нарешті мій поляквізьметься за розум, але натомість він віддав мене на величезнийторговий майданчик, де стояли ще сотні і тисячі таких як я.
Ось там я, стоячи на відкритому майданчику довгі місяці, по неволічув багато з того, про що говорили інші такі ж бідолахи, як і я. Інайстрашнішими були розповіді про якихось росіян, одні говорили щовони з СРСР, інші називали якісь інші країни, але всі сходилися надумці, що це щось таке далеке і страшне, чи не на іншій планеті. Ізвідти ніхто ніколи не повертався. А я стояв, мене ніхто некупував, навіть поляки. Мені ставало все гірше і гірше. Почався1992 рік, сумний для мене. І раптом до мене підійшла людина, зовнісмаглява, худорлява з чорними вусиками. Спочатку я подумав, що вінз тих самих арабів і зараз відвезе мене хоч і в далеку, але теплута багату на гарне паливо країну. І начебто як на обличчі він мавреальну зацікавленість. Але він заговорив з представником торговогомайданчика і я побачив, як сахнулися від мене сусіди і я з жахомзрозумів, що швидше за все це та сама російська. Боже, хоч би вінмене не купив, думав я, краще вже згнити тут, на торговомумайданчику, але на батьківщині, ніж туди... А куди? Адже ніхто й незнає, а раптом... Загалом спочатку я хотів чинити опір і навіть незавестися, але потім помітив з яким захопленням він на менедивиться і вирішив, а була не була і ми поїхали. Виявилось, що мійновий господар не російський, а з України. Але для мене це поки щонічого не означало, я ніколи раніше не чув про цю країну. Але ясподівався на краще.
Ми проїхали всю Німеччину, потім проїхали Польщу, та, скажу я вам, дороги там у порівнянні з Німеччиною ті ще. А потім ми під'їхали докордону країни мого господаря і стали на митниці, я то думав, щовсе буде як раніше на кордонах Німеччини, Австрії та Польщінарешті. Але не тут було, 3 доби - це я вам скажу жорстко. Аленарешті мій господар вирішив усі питання і отримав для мене номеримого нового місця проживання. І ось я в новій країні, про яку ніхтонічого не знає, адже з неї не повернувся ще жоден із моїхпобратимів. Одне тішило, я відчував, що подобаюсь новомугосподареві. Але мої враження від країни, де він живе, ех... ДорогиПольщі я тепер згадував просто із захопленням, тут дороги були непросто поганими, тут їх просто не було. Я просто не уявляю як тутможна їздити, може це якась покинута частина траси, але ні я бачивінші машини, мені навіть попався на зустріч мій молодший брат 123, правда видок у нього був такий, що ТЮВ йому і в мріях не світив, хоча що я розумівся, сам щось не пройшов. Так, дороги набатьківщині мого нового господаря були жахливими, навіть мояродинна підвіска не завжди справлялася і навіть кілька разів явдарився важелями. Друге розчарування чекало мене коли паливо вмоєму баку почало добігати кінця, я все вдивлявся в узбіччя, виглядаючи заправку, але замість цього мій господар пригальмувавбіля брудної роздовбаної автоцистерни і мені в бак полилася якасьгидота, яка тільки віддалено нагадувала щось дизпаливо, яке я пивраніше. Коли я завівся, то зрозумів, що з такими заправками довгомені не прожити — плунжера попискували, форсунки насилупроштовхували цю солярку, в якій парафіна було дочора і більше.
Ми з моїм новим господарем їхали вже майже добу і проїхали вже 800кілометрів, так, не маленька країна мого нового господаря. До речі, у міру просування ситуація з дорогами стала трохи кращою, ні, кількість ям не зменшилася, але між ними почали траплятися ділянкиасфальту іноді навіть по кілька сотень метрів. З паливом стало тежтрохи краще, з'явилися стаціонарні заправки, паливо в них звичайнотеж було не фонтан, але краще за ту гидоту, що ми залили напочатку.
Ми наближалися до міста мого господаря, я вже знав, що вінназивається Дніпропетровськ, дивна звичайно назва, чи то справаШтутгарт, Дюссельдорф, Берлін або Відень на найгірший кінець. Алеце місто мого господаря, а значить воно має стати рідним і длямене. І ось ми перетнули міську межу. Я одразу зрозумів, що містодуже велике і це промислове місто, правда воно сильно відрізнялосявід німецьких міст, яке воно було запущене, чи що. Начебто і життявирує і якась сірість. Дивна суміш — на дорогах і мої дорогі новіпобратими і якісь розвалюхи, як я зрозумів місцеві аборигени.Будинки теж, то нові будинки зі знайомими мені рекламами, торозбиті вікна і штукатурка, що обсипалася, дивно, може у них якразвеликий ремонт? Ми проїхали через широку річку, все-таки місто ухазяїна гарне. І ось ми в'їхали у двір до хазяїна. Він вибіг іпобіг до себе в квартиру, а за хвилину вибіг із дружиною тадонькою. Вони почали бігати довкола мене, дивитися і обмацувати. Япросто згадав молодість, як уперше. Правда, засмутило мене, що ухазяїна квартира, а не будинок. Значить, не стояти мені на подвір'ївласного будинку. Ну та гаразд, зате назва вулиці красива —Осіння.
Так почалося моє нове життя, у новій країні та з новим господарем.Життя моє почало налагоджуватися, як виявилося, мій новий господарбув не останньою людиною на одному із заводів Дніпропетровська.Одразу після того, як він поставив мене на облік у місцевійдорожній поліції, смішно, до речі, називається ДАІ. Так, так ось, він вирішив головну проблему в мене, то через що я не пройшов ТЮВ -дірки в підлозі, він дістав десь листи нержавіючої сталі і зробивмені нове днище. І це за тотального дефіциту в країні, так-так, явже вжився і вивчив нові слова. Він упорядкував мою підвіску, нумайже навів ... Як я дізнався, дістати в країні мого господарязапчастини на іномарки, тобто на мене було практично не реально.Але все ж таки він намагався, що щось замовляв із Польщі. Якіснимпаливом він мене теж намагався порадувати, я дізнався, що є такаріч, як тепловозна солярка, яка дуже навіть непогана, майже як моянімецька. Так ми й жили, працював мій господар багато, а ядопомагав йому в міру сили. Намотали ми з ним понад дві сотні тисячкілометрів. І друг через чотири роки настав страшний для мене день.Мій господар теж вирішив мене продати.
— За що господар? !
Я ж не підводив тебе!
Мене відігнали на авторинок і через кілька днів продали, причомупродали якось дивно – «за довіреністю», я так зрозумів, це булоякесь шахрайство, щоб не платити податки. Для мене як длязаконослухняного німця це було неприємно. Але я вже досить довгопрожив у цій країні і багато чого зрозумів, багато ніж Українавідрізняється від Німеччини. Ось із цього продажу і почалося моєостаточне падіння. Купив мене чоловік на ім'я Сергій, ту самудовіреність оформили на його дружину. Цей мій новий господар меніодразу не сподобався. Якийсь він був слизький, дріб'язковий. З ниму мене закінчилися і якісні заправки та ремонти з запчастинами, щохоч віддалено нагадують оригінальні. Я дізнався, що значитьбодяжити і шаманити. Мої гарні дверні карти варварськи іскромсали ізасунули якісь дешеві динаміки. У багажнику возили всяку погань, навіть картоплю насипали просто так, та що там багажник — салонперетворився на якийсь смітник, мої відмінні сидіння порвалися і наних натягли чохли з палички. За кузовом теж ніхто не стежив ікорозія робила свою чорну справу. Тим більше, що, як я дізнався, вУкраїні взимку на дороги сиплють якусь жахливу гидоту з сіллю.Другою машиною мого наїзника, назвати його господарем мову неповертається, був місцевий абориген - Москвич 2140, і багатодеталей намагалися приробити з нього. Настав день, коли я не змігзавестися, два роки я терпів, але навіть у Мерседеса є межа.Природно, що цей ханурик ремонтувати мене не став, а знову ж такинаписав якусь довіреність на управління і продав дешево. Далі всевже відбувалося як у маренні — 8 років. Як мінімум півдюжинивласників, і якісь малолітки та колгоспники та слюсар який на менізбирав металобрухт. Мій кузов за цей час практично помер, щоприварив мій перший господар з нержавіючої сталі - вигнило попериметру і випало. На підлогу просто накидали обрізки пластику, азверху кілька шарів лінолеуму. Рідний магнітофон Беккер видерлималолітки, хотіли всунути якийсь МР3, спалили купу проводки в менета рідний динамік. Так у мене на бороді з'явилася купа дірок ізрадянськими вимикачами, на які прямо закоротили деякі функції, якізмогли відновити хоч частково. У задню полицю намагалисяпристосувати колонки, але тільки зіпсували її і варварськи видерли, просто прикривши метал ганчіркою. У 2004 році закінчиласядовіреність і той, хто на мені їздив у той момент, почав шукативласника генералки. Знайшли цього Сергія, але в нього ясна річгенералка теж закінчилася. Я дізнався, що він намагався зв'язатисяз моїм першим господарем, я навіть відчув якусь несміливу надію — араптом? Але дива не сталося, звичайно ж, мій старий господар незабрав мене назад. І ще він відмовився видавати нову довіреність, сказав про повне переоформлення. Я начебто мав би зрадіти, адже цеза правилами, як я звик, але я вже надто довго прожив у цій країні, я чудово розумів — це мій кінець. Тепер я розумів, чому ніхто неповернувся з цієї країни і чому такі страшні чутки ходили тоді вНімеччині. У результаті я знову опинився у дворі у Сергія, поруч ізМосквичем та ще й якоюсь Таврією. Він став використати мені дляподорожей Таромським де жив та перевезення вантажів та через рікостаточно вбив мені. Від дикої ваги в багажнику, у мене підламавсякузов і задні двері стало клинити. А ще він розбив моє серце —російські зими та вода в радіаторі несумісні, тріщини на блоці —закономірний фінал. І нарешті він спалив та розплавив стартер. Осьтак закінчився мій шлях життя. Я стояв на городі в Таромському іпросто гнив, колеса вростали в землю. Іноді приходячи до тями ябачив як міняються пори року, але мене там уже не було, моя душавже майже покинула цей кузов. Одного разу краєм вуха я почув, щомене знову вирішили продати. Ха, кому я тепер потрібен?
Звісно, ​​ніхто мене не купував. Минуло півроку, а може більше, якя вже казав, я був не зовсім у свідомості, і я почув, що Сергійкаже своїй дружині, що дзвонить якийсь дурень молодий і нібизбирається купити. О боже, ще одна малолітка, подумав я, навіщо ж яйому потрібний? Але пройшов місяць, потім ще один, а потім я раптомдізнався, що мій новий, ймовірний господар, який навіть неприїжджав на мене подивитися, дав цьому ханизі грошей, щоб вінзробив на мене тих огляд. Це було щось незвичайне. Зовсім не так якзавжди. Минуло ще кілька місяців, настав 2008 рік. Сергій приїхавзі своїм кумом, зачепили мене за вантажний фургон і потягли кудисьчерез все місто.
Я як зараз пам'ятаю цей день, хоч минуло вже чотири роки. Адже вінфактично став моїм другим днем ​​народження. Січень, дика холодина, на вулиці -23, що пронизує вітер. Нарешті ми зупинилися назадвірках якоїсь будівлі, як я потім дізнався, це було МРЕВ приавторинку. І тут до мене метнувся якийсь хлопець, ну хоч не зовсіммалолітка, подумав я, років 28-30. Разом з ним було руденьке, симпатичне дівчисько, яке він називав Тамілкою і Заєю. Як язрозумів, то була дружина мого майбутнього господаря. Так, подумавя, господар то мій майбутній не з олігархів, сам у простенькійкуртці синього кольору і вже разом з дружиною наближалися закольором до цієї куртки, видно довго стояли і чекали мене. АЖенька, так звали мого нового господаря, все ходив навколо мене, правда обличчя, що в нього, що у Тамилки було розгублене, як удітей, які довго випрошували іграшку у батьків, а тепер отрималиїї, але не знають що з нею робити. Мій новий господар був зовсім нетакий, як решта, хто мене купував, він не дивився мій кузов, ненамагався завести мене і не торгувався. Щоправда, йогорозгубленість мене злякала, а раптом він зараз передумає. Це вжепотім я дізнався, що він все вирішив для себе заздалегідь, колипобачив в інтернеті оголошення з єдиним убогим фото з мобільного, ікупити готовий був мене майже за будь-які гроші. І заплатив реально1600 $ - фантастичну суму, як за повний труп за цінами 2008 року.Але це було набагато пізніше.
А потім я зазнав ще одного шоку — до нас підійшов мій першийгосподар. Так, ось по ньому було видно, що справи в нього пішли вгору, і дорогий одяг і головне те, на чому він приїхав. Внучок бувдуже хороший, темно-вишневий W124-й. Він глянув на мене знеприхованою жалістю, а потім накинувся на Сергія — як ти міг такдовести машину. Він і не намагався приховати, що він йому неприємний. Потім повернувся до Женьки:— Ким ти працюєш? — Лікарем.—А дружина? — Теж молодий лікар. — Тоді кинь це, він уже труп, тинічого з ним не зробиш, і грошей у тебе не вистачить.
Як же мені було прикро, але десь у глибині душі я розумів, у чомувін правий, ну що зможе зробити цей молодий хлопець зі мною. Алетут мій новий господар несподівано виявив характер:- Ні, я забираюцей Мерс. - Ну як знаєш. - Тоді, ходімо оформляти. br/>
З мене зняли мої старі номери і кудись пішли, потім прийшлиДАІ-шники і довго шукали номер у мене на кузові. Адже я справжнійдорестайл і номер у мене не на телевізорі, а на лонжероні. Навітьхотіли мені та моєму новому господареві відмовити в реєстрації.Спасибі мій перший господар згадав, де в мене номер. Там булостільки бруду та льоду. Довелося шукати чайник з окропом і змиватилід і бруд, потім довго звіряли номер і слава богу все зійшлося. Зацей час мій новий господар остаточно замерз і все намагавсявідправити в будівлю МРЕВ хоча б Тамілку, але вона не хотілавідходити від мене і від нього. Якщо чесно, то вперше за останнікілька десятків років я викликав такий інтерес у молодої красивоїдівчини, дуже приємно. Ні, звичайно, поки я стояв на майданчику домене кілька разів підходили і цікавилися, але то була цікавість, навпіл з якоюсь жалістю, та й підходили тільки мужики. Я вже почаврозуміти, що мої нові господар і господиня не зовсім такі, як усі, трохи божевільні, чи що, в хорошому розумінні. Ще більше язміцнився в цій думці, коли дізнався, що за переоформлення всіхдокументів мій новий господар заплатив близько 700$ — майжеполовину моєї вартості, і зрозумів чомусь у цій країні чесність нев ходу. А тим часом мій старий господар закінчив оформленнядокументів, яке від нього залежало і зібрався їхати. Поки, як віндумав, ніхто не бачить він на мить підійшов до мене і провів рукоюпо капоту:- Сподіваюся тобі пощастить... І пішов.
Так, великий етап мого життя залишився позаду, що чекає на менепопереду я не знав.
Тим часом Женька продовжував бігати оплачуючи всякі внески мита іт.Д. Треба було тільки чекати, коли мені видадуть нові номери татехпаспорт. Женька поцілував Тамілку і кудись втік, сказавши, щозараз приїде Серьога. Ха, виявляється мій новий господар "утік" зісвого чергування в лікарні, щоб купити мене і зараз спішно тудиповертався. Я лишився стояти і чекати. Через пів години приїхавЖеньчин друг — Серьога, про боже подумав я, побачивши на чому вінприїхав, все ті ж на манежі — Москіч 2141 року. Але виявилося, щовін тільки допоможе з моїм переміщенням на місце паркування.Нарешті Тамілці за паспортом мого нового господаря видали номери татехпаспорт. Серьогін напарник сів до мене за кермо, а Серьога закермо своєї машини і ми поїхали. Так, уваги ми привертали багато, тим більше, що друг мого господаря та його напарник служать у МНС іприїхали в уніформі. Ми доїхали до паркування, яке знаходилосянеподалік будинку Женьки, поставили мене ближче до будки охоронця ідомовилися з ним про нагляд, адже стараннями попередніхгоре-господарів замок на дверях водія був зламаний. Ну, принаймні, хоч якась стабільність, звичайно, засмучувало те, що у мого новогогосподаря не було свого гаража, але справа наживна. І я поринув удрім, все ж таки після півтора року простоя такі активніпереміщення мене втомили. А наступного ранку мій господар, змінившись з чергування, відразу прибіг до мене. Вперше він сів домене за кермо, викинув якесь сміття із салону, але що зробиш настоянці, та ще за мінус 18 на вулиці. Мій новий господар дбайливозачинив двері і пішов додому відсипатися.
А через тиждень, коли за мною приїхав той самий Сергій із МНС, ядізнався, що Женька домовився про те, щоб я поки що стояв в одномуз гаражних боксів при лікарні, де він працює. Мене знову взяли набуксир і менше, ніж за півгодини я в'їхав не територію лікарні іпобачив Женьку. Та вже даремно, що лікар, про себе він явно забувавдбає — вискочив в одному хірургічному костюмі та тапочках на сніг імороз і керував затягуванням мене в гараж, поки Тамілка не загналайого назад до лікарні. Ну ось, нарешті в мене з'явився хоч якийсьдах над головою. Оглянемося, де я влаштувався. Бокс був великийблизько 9 метрів завдовжки і близько 6 завширшки. Але дах явнотече, ворота криві, важко зачиняються, та й на стінах безлічтріщин, деякі світяться на крізь, електрика відключена. Що ж робити— лікарня, не найбагатша установа, але все ж таки набагато краще, ніж мерзнути на вулиці. Так, що перший плюсик своєму господареві язаписав.
Більше тижня я простояв у спокої та темряві і вже почав подумувати, що про мене знову забули, але тут з'явився мій господар все з тимже Сергієм і вони полізли мені під капот. Я зрозумів, що хочутьзняти стартер, ну-ну. Однак вони, напрочуд, швидко впоралися, акрім цього зняли й генератор. І знову тиждень очікування. А потімСергій і вони з господарем стали встановлювати генератор, я зподивом виявив, що він акуратно перемотаний і, принаймні на першийпогляд, функціонує. Погано інше, з розмови я зрозумів, що стартервідновити не вдалося - він не просто згорів, він оплавився доневпізнання.
І перед Женькою стало нове завдання - дістати для мене стартер. Допитання він підійшов ґрунтовно і прийшов день, коли в боксі зновуз'явився Женька з Серьогою. На той час я вже знав, що вонитоваришують майже з пелюшок і разом навчалися в школі, а потімвтратили один одного, коли Серьога пішов до армії, а Женька вступивдо медвузу, але знову випадково зустрілися на вулиці кілька роківтому і з того часу вже не розлучалися. Так ось, вони з'явилися ззадоволеним виразом на обличчях, тягнучи в руках важкий пакунок.Там був новий стартер, який, як виявилося, Женька купив на аукціонів Німеччині. Причому оригінальний Бош від 3-х літрового двигуна.Ось це так, мій господар точно любить мене - наскільки це дорогийподарунок, у всіх сенсах, я знав. Так непомітно пролетіли зимовімісяці, господар регулярно приходив до мене і навіть намагавсяробити дрібний ремонт, заодно вигрібаючи з мене гори сміття
Поки проходили ці зимові місяці я потихеньку дізнавався, про свогогосподаря багато нового, виявляється він побачив мого брата ще вдалекому 84 році, будучи дитиною і на все життя запам'ятав, а колизнайшов мене просто не зміг пройти повз.
Я дізнався, що в сім'ї мого господаря і в нього самого було багатомашин і навіть Мерседеси не були рідкісними гостями — W201Lorinser, W124-500, W124-420, W124-320, навіть Джейка в армійськомувиконанні встигла побувати в руках мого господаря, а про інших іговорити не варто. Багато їх було, а вже те, які мої побратими булидо мене вражали.
Ішли місяць за місяцем, Женька поступово купував потрібні менізапчастини, привозив нове кузовне залізо.
Знайшов майстра, Володимира Миколайовича, шкідливий мужик, алечимось йому Женька з Тамілкою в душу запали і став він займатисямною, хоч спочатку і не хотів. А руки, скажу я, у нього золоті. Тане такий уже він і шкідливий виявився після часу, а потім булобагато і ремонт мотора і кузовний ремонт, де зробили дійсно все іфарбування, та не буду про це, писав уже Женька про це і ще я думаюписати буде./>
І ось через 4 роки, коли вже можна озирнутися назад і сказати, щозроблено, а що ні, хочеться сказати, та все-таки напевно пощастиломені з господарем. Адже зараз я значно краще, ніж навіть колинародився. Стараннями господаря у мене з'явилися і максимальнийхром-пакет, як у топ-версій, і ГУР керма. А ще кондер мій господарготує до установки, а ще електроантена та фірмова акустика, табагато чого. Загалом, робить він з мене топ-модель буквально.
Загалом як то так, але, що то я захопився з написанням спогадів, нута гаразд, може комусь і цікаво буде.
< br> Якщо сподобається, то тисніть подобається і мені ясно, що прочитали і господареві приємно.