Тим більше що якість дороги явно покращилася, і ми змогли рухаючисьз досить прийнятною швидкістю наздогнати наших товаришів, які вночістартували раніше за нас. І відповідно так само раніше дісталисямісця нашого нічлігу в Бейнеу.
Про ціни на АЗС говорити нічого. Для мене, який звик платити за теж паливо втричі велику ціну, це було надзвичайно приємно.Заправившись паливом, ми попрямували у бік кордону з Узбекистаном.Так як залишки колишнього асфальту витрушували всі з нас і з машин, було вирішено з'їхати в степ, і спробувати щастя на грунтовках.більшою швидкістю ми й користувалися щоразу, як надавалася такаможливість. І ось кордон Казахстану з Узбекистаном. Морально мибули готові до багатогодинного проходження прикордонно-митногоконтролю, як це описувалося в багатьох звітах. І тому, пройшовши цюпроцедуру на пропускному пункті Казахстану, ми з трепетом стали вкінець черги на нейтралці у бік Узбекистану.
Машини запускали партіями по десять одиниць, черга стояла щільно втри ряди, які потім стікалися в один у вузькому бетонномуперешийку, заповненому водою. Нібито дезрозчином. Перед намимаксимально щільно стояло машин сто, прямо бампер у бампер. Коженнамагався максимально притискатися до попередника, тому що найменшезволікання загрожує тим, що якась машина, що стоїть, втиснетьсяпопереду тебе. Робити пішов пішки вперед у черзі, щоб простоподивитися, послухати те, що відбувалося навколо. Нічого особливогоне відбувалося. Ми похмуро повільно рухалися вперед. Так як митрималися своєю щільною групою, ніхто саме в наші ряди не намагавсявклинитися. Не маючи жодних надій на швидке проходження всьогоцього неподобства.
І раптом.
Просунувшись ближче до цієї бетонної ванни з ацьким дезрозчином, наші машини опинилися в полі зору узбецького прикордонника…
Я подумав, що ми приїхали. Остаточно. Все передбачене почалося.
Почалося. Але не те що чекали. Ці хлопці стали розганяти натовпмашин перед нами. Не можу сказати що вони розганяли їх автоматами, але буквально через кілька хвилин перед нами відкрився коридор, яким наші машини скоро опинилися перед зоною огляду.
Прикордонник невідступно йшов за нами. Тут на паспортному контролітеж стояда пристойна юрба людей. І водії та пасажири. Але диватривали. Знову якісь розмови щодо рації, і несподівано для насвідкривають ще одне вікно з прикордонником. Проходимо контрольбуквально за кілька хвилин. Виходимо до машин дещо приголомшені.Зазвичай на пропускному пункті огляд здійснюється у порядку живоїчерги, хто як встиг під'їхати.
Але! Не цього разу. Машин тридцять стоять перед зоною огляду ічекають на нас.
Водії, які вже пройшли паспортний контроль, стоять перед вільниммайданчиком, і чекають поки ми пройдемо огляд. Їх саме не беруть.Чекають на нас. Цілком очманілі ми трьома машинами в'їжджаємо наоглядові ями, виходимо з авто, і нам пхають у руки паспорти тадекларації з відмітками про проходження огляду.
Пипець якийсь. Я здивований, хлопці такі ж. А прикордонники, навітьз урахуванням того, що хтось із нас щось там не так заповнив, і вкомп'ютері у них щось не так прописувалося, все одно дружелюбнопідштовхували до виходу з терміналу. До речі сказати, поки мивибиралися до шлагбауму на виїзді, і возз'єднувалися зі своїмипасажирами, цей папір невірно заповнений нам переписали, і принеслипрямо до виїзду.
Таким чином якихось двадцять хвилин, і ми, блін, в Узбекистані.Загалом без проблем. І без жодних зусиль з нашого боку.
У чому ж розгадка?
Це ми зрозуміли трохи пізніше, під час нашого дводенногоперебування в Самарканді. Наш друг Ферруз відкрив нам завісутаємниці.
Уся справа виявилася в тому, що буквально за останній рік офіційноювладою було докорінно змінено ставлення до туристів, які відвідуютьУзбекистан. Не знаю чим, батогом чи пряником, але їм вдалосязбудувати справу так, щоб людям, які хочуть витратити свої гроші вїхній країні, для цього створили всі умови. Типу ласка просимо, в'їжджайте. Але це ж діє. Хоча там і без цих пряників виявилосядобре. Добре у всьому. Ціни, продукти, люди, природа атмосферазагалом. Все було чудово.
Але це пізнавалася в процесі. А зараз перед нами маячила перша метадля відвідин. Аральське море.
Ночівка була в степу, від'їхавши буквально кілометрів 20 відкордону, ми звернули в бік від дороги і заночували. По дорозі унапрямку Муйнака. Незабаром нам потрапив придорожній заклад, вхіднідвері якого були густо заклеєні масою наклейок усілякихпозашляхових експедицій. Вважаючи це знаком, було прийнято рішеннязупинитися в ньому на сніданок.
Щодо гастрономічної сторони, то заглиблюватися не буду, це теманевичерпна. Їли скільки могли. Дуже смачно.
Проїхавши основною дорогою ще кілометрів 10, ми звернули ліворуч убік Аральського моря вздовж лінії електропередач. І почався рух бездоріг. Просто вперед. Якийсь орієнтир давав лише ланцюжок стовпів, що йде вдалину, але тільки це нагадувало про присутність людей.Більше нічого. Їхати можна було і вправо і вліво, куди душа хоче.Тим не менше дроти кудись вели. І справді невдовзі попереду здалосяселище, якого не було навіть на картах. Можливо, він був занадтомалий, але швидше за все про його існування просто не потрібно булопоширюватися. Тому він і не був нанесений на карти. Ну ігаразд.
До цього місце нами вже було пройдено степом кілометрів 80. І якпообіцяли нам місцеві жителі, до місця, де ми могли б побачити водиАральського моря, нам необхідно було б проїхати як мінімум стількиж. Нашою метою було не цвинтар кораблів або стрімкий берег безводи. Хотілося побачити саме саме море. Його залишки, чи що. Тобтоми рухалися вздовж берега. І зрештою ми відмахали по степу бездоріг загалом близько 220 км. Перш ніж перед нами відкрилосяце.
Млинець, я взагалі не був готовий до подібного.
Так, я розумів, що це що там колись напортачили люди-людини.мовляв, зіпсували ми природу. Чогось там не розрахували, порушилиекосистему.
Але все виявилося зовсім не так. Порушили. Осушили.
Можете мене заклювати, я читав якусь інфу про те, що рано чи пізноі без людського втручання дане водоймище спіткала б ця доля. Алеповірте мені.
Це, все-таки грандіозно. Морів я побачив чимало. І це було б нічимне гірше і не краще за інших. Будь воно морем.
Тут, стоячи на стрімкому кручі, що йде на десятки метрів вниз, бачачи на горизонті сліпуче білі поля солі, з стовпами смерчів, щогуляють по них, А за ними шалено блакитну гладь води я розумів, щобільше ніде і ніколи я не побачу нічого подібного.
Так, ми не помирилися тут із природою. Але результатом цього сталоабсолютно унікальне явище, яке вражало своїми масштабами іприголомшувало своєю невгамовною красою.
Це сумно, напевно. Але ми не були винуватцями цього. І зараз мипросто з боку спостерігали це все як є.
Природно ми кинулися вниз. На саме, як-то кажуть, дно…
Вдосталь накатавшись по висохлому, або осушеному, кому як більшеподобатися дну, ми на шляху назад нарвались на черепаху.
>
Ця випадкова рептилія, що випадково проповзала повз нас, сталацентальним елементом композиції випадкової фотографії, якавипадково стала головним символом нашої випадкової експедиції.
Як то так .
Вибравшись на берег, стало ясно, що час перевалив вже далеко запівдень, а нам ще валити кілометрів 200 до асфальту. Було ухваленорішення рухатися найкоротшим шляхом у напрямку Кунградськогосодового заводу. Справа в тому, що від узбережжя і до комбінату йдекілометрів 60 чудової асфальтної дороги, зробленої заводом, щознаходиться у його відомстві. І якщо з боку Кунграда в'їзд на цюдорогу закрито КПП, з боку моря виїхати ніхто не перешкоджає. Чимми і не забули скористатися.
Цей завод як нам пізніше розповіли місцеві жителі, давнайпотужніший поштовх розвитку даного регіону в усіх відношеннях. Іце було очевидно. Починаючи з того, що подальша дорога від заводувглиб країни явно відрізнялася якістю від того, що було до нього. Вкращу сторону. Плюс розвинена інфраструктура. Крім того, при заводідіяв технічний ВНЗ, за профільними спеціальностями. Це і розвиток укультурному сенсі, і в економічному.
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі унапрямку до Бухари. Але це тривало не дуже довго, оскільки виниклапотреба у дозаправці паливом. А оскільки ми не шукаємо легкихшляхів, то було вирішено зробити це не на АЗС, а десь укого-небудь. Цими людьми виявились дорожні робітники. Процес бувналагоджений на найвищому рівні.
Заправившись таким екзотичним чином ми нарешті вийшли на фінішнупряму щодо нашої наступної мети під назвою Бухара. Кілька годинрозміреного руху чудовою дорогою і нарешті ми бачимо місто нагоризонті.
Там нас чекало теж багато чого цікавого. Загалом ми провели чотиридні в Бухарі та Самарканді. Дні насичені постійним спілкуванням змісцевими жителями, екскурсіями стародавніми та сучасними місцями.Це були дуже насичені дні, тож розповідати про них буду вже внаступній частині своєї розповіді.
" дав найпотужніший поштовх розвитку даного регіону в усіхвідношеннях. І це було очевидно. Починаючи з того, що подальшадорога від заводу вглиб країни явно відрізнялася якістю від того, що було до нього. В кращу сторону. Плюс розвинена інфраструктура.Крім того, при заводі діяв технічний ВНЗ, за профільнимиспеціальностями. Це і розвиток у культурному сенсі, і векономічному.
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі унапрямку до Бухари. Але це тривало не дуже довго, оскільки виниклапотреба у дозаправці паливом. А оскільки ми не шукаємо легкихшляхів, то було вирішено зробити це не на АЗС, а десь укого-небудь. Цими людьми виявились дорожні робітники. Процес бувналагоджений на найвищому рівні.
Заправившись таким екзотичним чином ми нарешті вийшли на фінішнупряму щодо нашої наступної мети під назвою Бухара. Кілька годинрозміреного руху чудовою дорогою і нарешті ми бачимо місто нагоризонті.
Там нас чекало теж багато чого цікавого. Загалом ми провели чотиридні в Бухарі та Самарканді. Дні насичені постійним спілкуванням змісцевими жителями, екскурсіями стародавніми та сучасними місцями.Це були дуже насичені дні, тож розповідати про них буду вже внаступній частині своєї розповіді.
" дав найпотужніший поштовх розвитку даного регіону в усіхвідношеннях. І це було очевидно. Починаючи з того, що подальшадорога від заводу вглиб країни явно відрізнялася якістю від того, що було до нього. В кращу сторону. Плюс розвинена інфраструктура.Крім того, при заводі діяв технічний ВНЗ, за профільнимиспеціальностями. Це і розвиток у культурному сенсі, і векономічному.
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі унапрямку до Бухари. Але це тривало не дуже довго, оскільки виниклапотреба у дозаправці паливом. А оскільки ми не шукаємо легкихшляхів, то було вирішено зробити це не на АЗС, а десь укого-небудь. Цими людьми виявились дорожні робітники. Процес бувналагоджений на найвищому рівні.
Заправившись таким екзотичним чином ми нарешті вийшли на фінішнупряму щодо нашої наступної мети під назвою Бухара. Кілька годинрозміреного руху чудовою дорогою і нарешті ми бачимо місто нагоризонті.
Там нас чекало теж багато чого цікавого. Загалом ми провели чотиридні в Бухарі та Самарканді. Дні насичені постійним спілкуванням змісцевими жителями, екскурсіями стародавніми та сучасними місцями.Це були дуже насичені дні, тож розповідати про них буду вже внаступній частині своєї розповіді.
" що подальша дорога від заводу вглиб країни явно відрізнялася заякістю від того, що було до нього. В кращу сторону. Плюс розвиненаінфраструктура. Крім того, при заводі діяв технічний ВНЗ, запрофільними спеціальностями. Це і розвиток у культурному сенсі, і векономічному.
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі унапрямку до Бухари. Але це тривало не дуже довго, оскільки виниклапотреба у дозаправці паливом. А оскільки ми не шукаємо легкихшляхів, то було вирішено зробити це не на АЗС, а десь укого-небудь. Цими людьми виявились дорожні робітники. Процес бувналагоджений на найвищому рівні.
Заправившись таким екзотичним чином ми нарешті вийшли на фінішнупряму щодо нашої наступної мети під назвою Бухара. Кілька годинрозміреного руху чудовою дорогою і нарешті ми бачимо місто нагоризонті.
Там нас чекало теж багато чого цікавого. Загалом ми провели чотиридні в Бухарі та Самарканді. Дні насичені постійним спілкуванням змісцевими жителями, екскурсіями стародавніми та сучасними місцями.Це були дуже насичені дні, тож розповідати про них буду вже внаступній частині своєї розповіді.
" що подальша дорога від заводу вглиб країни явно відрізнялася заякістю від того, що було до нього. В кращу сторону. Плюс розвиненаінфраструктура. Крім того, при заводі діяв технічний ВНЗ, запрофільними спеціальностями. Це і розвиток у культурному сенсі, і векономічному.
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі унапрямку до Бухари. Але це тривало не дуже довго, оскільки виниклапотреба у дозаправці паливом. А оскільки ми не шукаємо легкихшляхів, то було вирішено зробити це не на АЗС, а десь укого-небудь. Цими людьми виявились дорожні робітники. Процес бувналагоджений на найвищому рівні.
Заправившись таким екзотичним чином ми нарешті вийшли на фінішнупряму щодо нашої наступної мети під назвою Бухара. Кілька годинрозміреного руху чудовою дорогою і нарешті ми бачимо місто нагоризонті.
Там нас чекало теж багато чого цікавого. Загалом ми провели чотиридні в Бухарі та Самарканді. Дні насичені постійним спілкуванням змісцевими жителями, екскурсіями стародавніми та сучасними місцями.Це були дуже насичені дні, тож розповідати про них буду вже внаступній частині своєї розповіді.
"
Наступне місто на нашому шляху це був Кунград. Тут уже булодостатньо цивілізації для того, щоб можна було робити селфі знашими машинами, і щоб ми могли почати витрачати наші грошики.висуваємось у бік міста під назвою Хіва. Це мала бути якасьпроміжна точка нашого маршруту. Але це стародавнє місто захопилонас настільки, що ми до пізнього вечора тинялися по ньомуприголомшені. Весь колорит Сходу обрушився на нас цілком іповністю. До цього подібне я бачив тільки у фільмах типу ПринцПерсії. Мінарети, що йдуть високо в небо, особлива архітектурабудівель, люди навколо, все було незвичайно і цікаво. Природно необійшлося і без шопінгу в східному стилі.
До пізнього вечора провівши час у цьому чудовому місті, ми вирушилидалі. Далі це Бухара. Але з огляду на те, що час був уже під ніч, довелося зупинитися на нічліг просто на трасі. Це виявилосяабсолютно нормально, безпечно, спокійно. Якщо не брати до уваги тойфакт, що в темряві ми замкнулися на територію якогось мініцегельного заводика. Якщо його можна було б назвати.
Провівши цю своєрідну інспекцію, наша команда рвонула далі у ...
Коментарі1
відмінна розповідь і звіт! із задоволенням прочитав)