І рух транспорту тут практично був відсутній.Якщо я правильнорозумію, крім туристів тут напевно взагалі нікого не буває.Не кудиїздити в той бік І ми справді не зустріли за весь час на ційділянці маршруту ні кого у зустрічному напрямку, і лише в попутномувже після проходження першу нас наздогнали байкери з Омська, щоночували в тому ж готелі в Мургабі, що й ми.
> При цьому справа вже досить тривалий час тяглася огорожа, якуспочатку ми сприймали як територію якогось підприємства. І лишепізніше ми зрозуміли, що це був Китайський кордон. Гугл надопомогу.
Загорода виглядала дуже переконливо, контрольно-слідова смуга булапричесана, зруйнованих ділянок було вкрай мало. Тільки байбакиконтабандисти абсолютно нахабно і безконтрольно перетинали їїабсолютно безперешкодно. Проте ми продовжували рух уперед, хочазізнаюся чесно, якесь хвилювання я все ж таки відчував. Напевно цебуло пов'язано все-таки з поведінкою доджа. Чи то я став надтонедовірливим, але мені тепер і бензонасос якось голосно дзижчав, ідвигун якось не так гарчав. Хоча і температура, і тиск масла запоказаннями приладки були в нормі, але мене це якось все бентежило.Тому ми рухалися все більш плавно і розмірено, хоча завдяки цьомуможливостей милуватися краєвидами явно додавалася./>
Покажчик перевалу. Ми то чомусь очікували виявити його на найвищійточці шляху, а він абсолютно банально стояв на прямій ділянцідороги, що явно йде кудись ще вище. Як згодом виявилося, на самомуперевалі АкБайтал встановити його просто ніде, оскільки перевал єдосить вузькою дорогою. З обох боків оточену схилами, що йдутьвгору обсипаються. І як стало зрозуміло надалі, обвали там дужечасті явища. Мабуть у зв'язку з цим ці покажчики і були встановленідо і після перевалу на відносно рівних ділянках дороги.
Продовживши рух вперед, з неприхованим здивуванням ми побачили зачерговим вигином дороги кілька явно заселених будівель.
<
Поруч стояв гусеничний бульдозер. Як я зрозумів, це було місцепроживання тракториста, який обслуговував первал. В черговий разподивуючись, як тут можна не просто жити, а ще виконувати якусьфізичну роботу, ми продовжили рух.
Навколо творилося щось складно уявне у звичайних умовах. Згадалисявідразу всі фільми, що я бачив про колонізацію Марса та іншихпланет. У голові шуміло, дорога перетворилася на якусь ґрунтовку здикими вигинами по 180 градусів. За бортом -4 градуси, рев двигунаі раптом…
>
Додж вповзає на первал.
Далі все було як і у всіх, обов'язкові фото, селфі. Думки про те, що змогли доїхали. Що тут мало хто бував, а ми змогли. І все втакому роді. Яка то обов'язкова програма для всіх, напевно, хто тутпобував. А потім мене накрило не по-дитячому. Захотілося чогосьособливо виняткового. Типу ні як усі. І мені не спало на думкунічого кращого, ніж спробувати піднятися на гору, яка височіла надперевалом…
Ось якось так це сталося.
<
І знову вперед, тепер у бік Киргизії. Рельєф місцевості явнозмінився. Гори залишилися так високі. Але вони розступилися, вималювали високогірні ділянки з озерами. Ця зміна інтер'єру буладуже несподівана та цікава. Ми вже настільки звикли до навколишніхстрімких скель, що ці відкриті простори, що виникли навколо, простозачаровували. Тут твориться навесні. У моменти, коли цевідбувалося.
Якийсь трафік як і раніше був відсутній. Ми продовжували рух насамоті. Хоча одного разу нам назустріч проїхав японець велосипедом.Це було як фантастичний міраж. В голові не вкладається, як цеможливо. Висота стабільно зависла близько 4 000 метрів, дорогастелилася вперед, і незабаром зліва від нас з'явилося озероКаракуль. Звичайно не змогли. Незважаючи на якусь кількістьпутівців, що ведуть до берега самого озера, я все-таки вирішиввирушити до нього пішки.
Вкрите льодом це озеро, справляє незабутнє враження.
Це знову з розряду того, що описати на жаль не можливо. Тількипобачити самому.
Кількість вражень навколо вже навіть якось притупила їхнєсприйняття. Починало здаватися, що все це в порядку речей. Що так імає бути. Зізнаюся чесно, подальший шлях до кордону з Киргизієюзлився в якусь за своєю одноманітною стрічкою гарних картинок, щомелькають за вікном машини. Часом траплялися особливо цікавікартинки. Зовсім скоро ми досягли пункту прикордонного переходу міжТаджикистаном та Киргизією. Заздалегідь розуміючи його малузатребуваність і не завантаженість, ми в принципі були готові домаксимально легкого проходження. Так, в принципі, і виявилося. Усіпроцедури були чисто формальні, огляд мінімальний. І невдовзі, вжена нейтральній смузі ми поспілкувавшись із байкерами з Омська, рушили до кордону з Киргизією.
Поділившись із хлопцями паливом, ми пішли вперед.
Дуже довга нейтральна смуга. 18 км. Дорога розмита і вся в наносахглини. Серпантин досить звивистий, щоб тримати весь час у напрузі.Виходить, це південна сторона гірського хребта, і тому все таненняснігів відчувається тут у повному масштабі.
Кордон Киргизії. Та ж історія. Максимум гостинності, мінімумформальності. Прикордонник чесно зізнався, що з України тут буваєтак мало туристів, що йому навіть довелося ритися в якомусь своємудовіднику. Щоб зрозуміти, скільки може тривати наше перебування уних без візи. Виявилося до 3-х місяців. Це було приємно. А ось змитницею виявилося все не так приємно.
Вірніше там все було добре, за одним винятком, що вилізло набагатопізніше, і доставило нам чимало труднощів.
Сталося ось що. В'їжджаючи зараз на територію Митного Союзу, і небудучи громадянами країни, що входить до цієї організації, ми заправилами перебування мали задекларувати своє майно. Зокремаавтомобіль.В принципі, ми це зробили. На папері. Отримали якийсьлисток. А ось митний офіцер, через відсутність інтернету і сканера, і комп'ютера, просто сфотографував цей формуляр на телефон…
І як мені стало зрозуміло набагато пізніше, тільки змінившись ізчергування. А чергують вони по 16 діб. Він кудись там приїде, іхтось там внесе це в єдину електронну базу. Тому що при виїзді зтериторії ТЗ, у зв'язку з відсутністю нашого авто в електроннійбазі у нас виникли реально серйозні проблеми. Які ми якосьвирішили, але осад залишився.
Але про ці сумні речі я планую написати в окремому сумному звіті.Він обов'язково буде саме звіт про сумне. Бо що було те було.
А поки що ми радісно увірвалися до Киргизії.
Тут все просто супер. До Оша 200 з чимось кілометрів. Дорогичудові. У першому ж придорожньому кафе, що трапилося, ми виявилидавно забуте явище за назвою ВайФай.
Просто диво. Ми з насолодою почали їсти блага цивілізації.
Сам Ош справив найсприятливіше враження. Дуже спокійне та розвиненемісто. Приємні ціни на все від продуктів харчування до проживання вГотелі. Привітні люди.
У готелі в якому ми зупинилися, цілком випадкове знайомство злюдиною, що проживає там, дало чимало цінної інформації. Мерлан, так звали нашого порадника, підкоригував наш подальший маршрут зурахуванням місцевих шляхів та напрямків. Так як він теж виявивсяне чужим духу подорожей, то наша нетривала, але дуже змістовнарозмова була дуже приємною. Це був один із тих численних випадків, коли абсолютно незнайомі люди, без будь-яких корисливих цілей, щиродопомагають нам. І скажу чесно, де б це не відбувалося, і досіпродовжую цьому дивуватися. У наш лихий час, таке справді дивує.Дякую, Мерлане.
Сама Киргизія несподівано здивувала. Ми якось налаштувалися навідсутність гір, але тут все опинилося в горах! Серпантини, тунелі, високогірні перевали. По дорозі на Бешкек ми проїхали цілий каскадГЕС, частина дороги проходила високогірними ділянками з висотамипонад 3000 метрів. Тому ми знову скуштували всі принади обгоніввуглевозів, що повільно повзли, водіїв лихачів, і снігу наузбіччях. Хоча цього разу все це відбувалося практично на ідеальнихдорогах. За це Киргизії велике спасибі. Розуміючи, що основначастина планів виконана, але попереду ще близько 5 000 км. Добудинку, ми все-таки почали налаштовувати себе на фінішну пряму.Так, пряма в 5 тисяч кілометрів, нам доведеться проїхати Казахстанз Півдня на Північ, перетнути частину Уральських гір територією РФ, від Челябінської області до Білгородської.
І все це було успішно здійснено. Щоправда з певними втратами. Алеце буде розказано в заключній частині. Тому що поки що меніхочеться поділитися основними враженнями про ті унікальні природнічудеса, які були основною метою нашої експедиції. А про те, щовідбувалося з людьми розповім наостанок.
У наступній частині звіту розповім про незвичайний Узбекистан, Аральське море, Самарканду.
А так само про те, як роки стажу в ДАІ впливають на швидкість таякість зняття тонування зі скла.
Коментарі2
Відмінна розповідь! Чекаємо на продовження)
Обов'язково буде.