Історія моєї дружби.

Вона мені вилизана, обслужена, затюнена. Практично в такому ж видіяк і пішла з життя.Це був подарунок Батька на ДР, найкращий інайбажаніший... Про таке я міг тільки мріяти...Тому що я ріс поручз Нею, радів кожному ніштяку, який був на Неї куплений.Я розумів, що це межа мрій багатьох, тому що кожен день чув слова захоплення вїї адресу.Кожен день люди приїжджали за покупками для своїх малюківі 99% не йшли без залишеного компліменту на адресу Білочки ... Колия був малим це були напевно найприємніші моменти, я відчувавгордість за Батька, що зібрав таке диво і за Неї, тому що вона цюмарку тримала на 5+ …Два чудові роки мене з Нею пов'язувалосильніше і щільніше ніж пов'язувало з людьми. Це була машина ідеал, машина друг, машина помічник. Разу мене не підвела, я завжди буввпевнений, що завтра коли я прокинуся і перевірю ключ Воназаведеться пробурчить і повезе мене на край світу, якщо я цьогозахочу ... Все що залишалося мені, це прибирати, мити, обслуговувати, міняти диски раз на підлогу року і шукати варіантимоторів потужніше ... І я вибирав краще:від батька дісталася вонана Альпінах (за мільйон грошей), мені захотілося полки і буликуплені ідеальні Борбет Б (за такий же мільйон грошей), це були іРШ розбірні, тому що захотілося креативу.
Це була машина 87 року, в якій не було дірок, у роботі з якою непотрібна ВДешка і молоток… Я просто знав, що там все відкрутиться інічого не заіржавіє. Від нудьги лазив кожні вихідні під нею, щобраптом побачити щось недобре, але часом було навіть нудно від того, що не було чого відремонтувати. І не буде такий як Вона, я завждизнав, часом навіть мені здавалося що люди мене за це ненавидять, щоВона найкраща… Так багато хочеться сказати і є про що… Все звелосязнову ж таки до грошей, зберігати це диво було ніде, бо теплийгараж відібрав лютий татовий японозвір, виходячи на вулицю взимкунастрій падав від того що я бачив як Вона стоїть по кірці льоду івмирає ... Я розумів, що от і потрібно буде розбирати іпідварювати, звик що б все було ідеально, хоч особливих проблемніколи не було. Я розумів, що вона побудована на стільки на скількиможна, і слід рівень будівництва це інші гроші (яких у молоді рокибуло не багато). Я її не розбив, нехай недруги обламаються, я її непродав (тут я спокійний, що не зустріну її в чужих руках:найбільшебоявся, що її куплять і знищать). Трубять у фанфари). Почалося це всерпні і наприкінці вересня я купив уже іншу, і це вже зовсім іншаісторія. Довго не хотів писати, не знаю чому. Вже вилизана і вимитаінша машина. Не знаю. Поки не хочу, хоча є чим ділиться і хвалитися... Найчастіше задається питання: "шкадаєш? " Ні не шкодую, алескажу, що була б можливість мати другу машину "жоповозилку" івписати Білку в розряд машин вихідного дня я б ніколи так незробив. Дякую всім хто стежив, дякую всім хто підбадьорював, хторадів зі мною, дякую тим хто не давав розслабитися. СпасибіБатькові за те, що зробив такий подарунок і був поруч. Машині як дошматка заліза ... Машина це бумеранг відносин, ти радієш іпіклуєшся про неї і вона відповість тобі тим же. Кінецьісторії.