Поїздка до Карпат

Залишилося ще кілька днів відпустки. Ось і вирішили з дружиноюпоїхати покататися. У середу вирішили в четвер поїхали. Дитинузалишити не було кому, взяли з собою.

Ввечері купив звичайнісінький багажник на дах, щоб у салон дошки нескладати.Ну і ми ж катати їдемо, нехай видно буде)).

У четвер вранці йшов сніг, виїхали ще колись темно було, вирішилиїхати найдовшою дорогою, спочатку на Рівне потім Дубно, Тернопіль, Франківськ... Дорога була чиста тільки по одній смузі. Фурою їхатинеможливо — хмара дрібного снігу, загалом якось їхали, зупинялисямало, щоб швидше добратися. Зустрічні машини — дуже вузькіділянки.Найцікавіше почалося в Тернополі, тільки заїхали до міста, почав свистіти ремінь, він у мене один. Відкрив капот — начебто всенормально. Сів у машину — смердить…
Загалом генератор відмовився крутити. Вийшов знову — ремінь на моїхочах порвався в.) Як мені пощастило, що в багажнику лежав реміньвід минулого господаря. Я його одягнув і завівся знову, алегенератор практично не працював. Потім почалися пригоди. Жінка, щопроходила повз, побачила нас і зупинилася. Запропонувала вирушитидо неї додому, попити чаю та зігрітися. Адже на вулиці зима, -10.
Ми відмовилися. Вона порадила проїхати 200 метрів на СТО тапобажала удачі. Нам було дуже не по собі. Рідко люди звуть у гостіз вулиці. На СТО мене зустріли на ура. Було вільне місце у боксі, майстер зняв генератор, начальник з'їздив за підшипниками. Я бувпросто вражений. Взялися за таку стареньку… Але за півтори годинипочалося довге очікування. Генератор не заряджав акумулятор. Мипросиділи у машині з 13.00 до 20.00. Його знімали, сталвіли, знімали… Піти поїсти у кафе ми навіть не думали. Ось і поїдемо. Ітак щогодини. Один із майстрів коли йшов додому, вивів мене заворота: "підемо до мене додому, переночуєте… Не відомо коли васвідремонтують". Дивиться на мене, а я навіть не знаю що сказати. Мивже пів години шукали готель... Сказав дружині, що вонавідмовилася. Я бачив, як той хлопець переживав за нас. Я був дужезворушений. Він теж був батьком і більше боявся за дитину, ніж занас, але все ж таки. Він пішов.

Довгі години очікування

У пів на дев'яту, знову завели машину. Лампочка заряду згасла. Ядавно не був такий радий!
Вирішили їхати далі. Вже сніг валив на повну. GPS повів мене кудисьне туди. За 30 км. Від Тернополя розпочалася просто непрохіднадорога. Ми їхали самі.Жодної машини у полі видимості. Я стількиснігу ніколи не бачив. Спочатку я просто розганявся і пробивавснігові смуги, які накидало з поля. Потім ми стали. Коли я відчинивдвері і став на асфальт, він виявився весь покритий льодом. Як миїхали раніше, я не знаю. За дві години ми проїхали кількакілометрів. Руки вже спускалися. Пхати, відкопувати. Було вжеблизько 11-ї вечора. Жодної душі. Я вирішив, що треба йти пішки всело. По карті щось було поряд і горіли в далекі вогні…