Поло або подорож туди і назад

Наприкінці другої книги про Іллю та Агату (яку я видалив у 2019році) Ілля у свої чотирнадцять років викрав класного Мерса, щобдовезти Агату до Одеси.
Спочатку йому не вдавалося впоратися з величезною штуковиною, алепоступово він зрозумів, як плавно натискати на педаль, і довізАгату майже до КП ДАІ поблизу Центроліту, це був чудовий день уйого житті, удвох вони каталися на атракціонах, обідали наДерибасівській на верхньому поверсі. Зі скляною підлогою, ходили помагазинах, купуючи Агаті земний одяг, їли морозиво, веселилися інавіть зробили селфі на старенький смартфон Іллі, виклавшифотографію на його сторінці в Інсті.
На цьому друга книга про Іллю та Агату та закінчувалася, тому що цебув останній розділ, наприкінці якого Хорс, слуга Ліквідатора, вистежив Агату і забрав її з собою.Що трапилося далі, я не знав, але був певен, що буде й третя книга.
На відміну від Іллі, чотирнадцять років я міг тільки мріятикерувати автомобілем, тому що в нашій родині авто ніколи не було.Не знаю чому.
Правда кажуть, що мій прадід ома по материнській лінії буввізником, але ні його фото у брички, ні фото коней я не бачив. Осьбула б у нього сторінка на Facebook або MegaDriver, я б звичайнодізнався про нього більше, а так доведеться вважати, що я ставпершим представником у своєму роді, хто отримав посвідченняводія.
Любов до машин з'явилася у мене, мабуть, у підлітковому віці, колимоїй мамі вдалося в ДОСах збудувати гараж. Я брав участь убудівництві тільки в перший день, тому що далі настали вихідні заякі я встиг зламати руку, тому спостерігати за будівництвомдовелося лише збоку.
Після будівництва, щоб гараж не був порожнім, мама безкоштовновіддала його. Якомусь знайомому, що в 90-ті зміг купити собі новучервону «вісімку».
Машина на ті часи виглядала в моїй уяві як той самий легендарнийDeLorean з фільму «Назад у майбутнє».
/>
Мені так хотілося хоча б посидіти в ній, не кажучи вже про те, щобпроїхатися, що кожного разу, коли я заходив у гараж, я прасував цейфантастичний кузов і мріяв опинитися за кермом цієї красуні.Напевно, через цю машину в мене по життю і залишилася любов додводверних купе. Через тиждень мені пощастило, тому що, виявилося, що через цю машину я не можу залізти в льох за картоплею, івласнику "вісімки" доводилося щоразу виганяти машину назовні, чекати поки я наберу відро, і ставити машину назад. Через місяцьйому це набридло, і він почав залишати машину відкритою, щоб я мігзняти її з ручника, виштовхати назовні і заштовхати назад. Звичайноя не міг відмовити собі в задоволенні посидіти в ній)))
Зачинивши ворота, я влаштовувався у кріслах вісімки і довго сидів, мріючи, що керую нею по-справжньому.Ось я запускаю двигун, осьвключаю турбореактор, ось виставляю рік призначення, злітаю надгаражами і прямую через лісосмугу над гігантськими, мовчазнимиполями туди, де живе цивілізація, де світить на вулицях світло ілюди називають себе городянами.
Так я мріяв, доки не замерзав, бо справа була взимку, тому вилазивз машини і йшов у квартиру на другому поверсі, до своєї кімнати, вікно якої дивилося на мовчазні, вкриті шаром снігу гігантськіполя, і мрія чекав наступної зустрічі з цим металевим. Дивомрадянського автопрому.
Здавалося, після всього цього моя перша машина має бути вісімкою? Ні. Перша машина з'явилася набагато пізніше, це був уже 2000 рік.Тоді машини завозили ще без ПДВ та акцизу, тому ВАЗи, ЗАЗи та всякізроблені до 90-го року машини сприймалися як другорядні. "копійку"тоді можна було придбати за 100-150 доларів, "гольфа" взяти за600-1000, а легендарний Sirocco 87-го, який зараз коштує чотиритисячі, ніхто не хотів брати і за 300.
Одеський авторинок «Яма» тоді гудів і розцвітав, фраєра-перекупиходили туди-назад, гордовито піднявши підборіддя, а відрізноманітності машин паморочилося в голові. Зі мною в день покупкибув Кушманов Віктор Григорович, який божеволів від «фольців», іякий і підсадив мене на любов до «VAG». Після першого Фольцу був щеодин Фольц, потім третій, потім біла "сімка", але не Беха, а Лада, тому що довелося продати гараж і машину, щоб добудувати магазин, який згодом все одно збанкрутував, потім знову Фольц, а потімаварія, де я був постраждалим, і хоч все і скінчилося вдало, алемашину все ж таки з часом довелося продати.
І ось, наприкінці 2021 року, обираючи собі нового залізного друга, я ходив пішоходом цілих три місяці. За цей період настільки звикобходитися без машини, що якби не віддалена робота, я б і не ставбрати собі колеса, але змушений був приступити до вибору. Чеснокажучи, я із задоволенням придбав би собі новий Запорожець», але жЗАЗ давно розпиляний, тому найдешевший автомобіль у 21 році вУкраїну прибував із Росії та коштував щонайменше 10 штук зелених. Акупувати Жигуля за такі гроші – це безглуздо, тому, переглянувшизакордонний одеський «металобрухт» вартістю як новий «Майбах», морщачись від їхнього стану та ціни, я навіть встиг прославитися вдеяких колах, під прізвиськом перекуп.
Нарешті, втомившись від одеського ринку, я вирішив вирушити вподорож туди, де машини можна придбати за адекватними цінами. МістоТернопіль.
Квиток, або як кажуть у Тернополі «білет» (а не квиток) я купувавза шість годин до виїзду, тому вибір був небагатий:верхня бічнаполиця у плацкарті, або верхня бічна полиця у плацкарті білятуалету.Зробивши правильний вибір, близько 9 вечора я опинився увагоні зразка 70-х років і, втиснувшись на своє бічне місце.
Не знаю, як ви, а я люблю подорожувати з простими людьми, слухатиїх дороги оповідання, дізнаватися хто і як живе в різних районахУкраїни, тому на фото можна розглянути мою достатню особу відбезпосередньої близькості до народу 🙂
Наприклад, одна літня дама з Ужгорода, як виявилося, гостювала усвоєї дочки в Херсоні, і вже за перші десять хвилин, як вона сілау вагон, ми довідалися, що у Херсоні погода як улітку, в Одесі дощ, а в Ужгороді сніг. Ще ми дізналися, що офіс у її дочки виглядає якпалац і що Путін незабаром нападе на Україну.
Поки вагон говорив на різні голоси, я відвернувся до вікна (наскільки це дозволяла вузька полиця плацкарта) і задрімав. Спатив таких умовах, звичайно, дуже складно, проте я все-таки виспався, і на ранок 8 грудня відчував себе бадьорою і щасливою людиною, якапершою з одеситів цього року побачила сніг.
Снігу в Тернополі було дійсно багато, і до того ж температура -5 заЦельсієм, тому отримавши відмову у вокзальному туалеті «У мененемає здачі з ваших 200 гривень! », я вирушив міняти Лесю Українкуна щось дрібніше, танцюючи від холоду.
<
Як водиться, найлегше розбити купюри на каву, але проблема в тому, що я давно вже не сприймаю українську обсмажену псевдо-каву івіддаю перевагу старому доброму «пану Якову».
Знайти окріп для «Якова» мені не вдалося, тому довелося погодитисьна «американо з молоком». Вибравши заклад із більш-менш нормальноювивіскою, всередині якого перебували три молоді панянки:продавщицята дві покупниці, я зайшов у гості.
У кафе було тепло, дівчата замовили латте і, в його очікуванні, пританцьовували невигадливий ранковий танець, а потім так самовесело розмінювали мої двісті гривень, тому що здачі у продавщицітеж не було, за що дівчатам мала окрема подяка у вигляді шоколаду«Ritter sport», який я планував на сніданок.
Короче, маючи в кишені дрібні гроші, я впорядкував себе увокзальному туалеті, і на голодний шлунок, тому що шоколаду в меневже не було, а всі заклади в Тернополі були ще закриті, вирушивоглядати це чудове містечко.
> З вокзалу веде одна-єдина вулиця – вулиця Чорновола, і судячи зтого, що вона виходить на театральну площу, я вирішив, що побував уцентрі міста, тому оглянувши головну ялинку, невідому мені пані налавці біля центрального універмагу з радянською емблемою фасаді, яостаточно замерз і повернувся на вокзал чекати зустрічі зпродавцем.
Благо, пан Роман не змусив себе чекати, і вже о 9-й годині я зрадістю сів у моє майбутнє авто і нарешті за цей ранокзігрівся.
Тепер пару слів про машину:це тридверний хетчбек VW POLO 9N 2003року випуску, з двигуном 1.4 та коробкою автомат, пригнаний зНімеччини восени 2021 року та поставлений на облік 11.11.21. Ястежив за цим оголошенням приблизно три тижні, дзвонив до Романа, але якось не встигав, бо постійно з'являлися нові покупці, яких вінобіцяв дочекатися. Після таких слів, я відразу видаляв оголошення іцей варіант вже не розглядав, але через пару днів ця машина зновузнаходила мене в рекламі, і я знову дзвонив Роману, але він ужечекав на приїзд нового клієнта і так до 8 грудня, коли ми нарешті-то зустрілися.
Ми їхали на POLO містом, Роман мені щось втирав про стан машини, яділив усі його слова навпіл, а деякі навіть на три, кивав йомуголовою, і радісно думав, що вилізу через кермо тільки в Одесі, тому що -5 це вам не -4 🙂
Так і сталося.
Переконавшись, що я беру машину, Роман повів мене вулицями до свогокуму, моєму тезці, якого він принципово називав не на ім'я, авиключно «Любчик» (за його словами, всі тернопільці звуть одинодного «любчик»), і ми проїхали напевно через весь Тернопіль задокументами того кума. Не знаю, скільки у Романа таких «любителів», бо машину без податків можна продавати лише раз на рік.
До речі, цей міст на фото – це район проживання «Любчика».
> Підписавши договір купівлі-продажу, який зараз оформляється двадні, я був змушений прийняти рішення:або залишатися на ніч, абочекати на зареєстрований документ поштою. Ночувати в Тернополі меніне хотілося, тому, віддавши гроші, я отримав машину, і натернопільських номерах помчав до Одеси.
Звичайно, «мчав» — це дуже голосно сказано, бо на вулиці між іншимзима! Відразу виявилося, що омивайка – звичайна вода, давнозамерзла, і очищати скло мені доводилося бризками від хур, що їдутьпопереду. До того ж обороти я тримав не більше 3000, тому що станременя був мені невідомий.
Мільше-менш пристосувавшись до нової машини, я благополучно доїхавдо Вінниці, де зима стала поступово відступати, і відступилаповністю вже на київській трасі.
На фото видно ту саму ОККО, де я зазвичай снідаю, обідаю, абовечерю, бо вона дуже зручно розташована прямо в центрі України. Такщо, враховуючи, що цього дня вперше я поїв лише о 7-й вечора, можнамені пробачити фото їжі. Хоча ця страва і виглядає як «дитячанесподіванка», — це зовсім не те, що ви подумали, це мадярськийгуляш.
Всю дорогу Роман дзвонив мені, дбав про стан машини, за що йомуокрема подяка. Машина мене не підвела, довезла додому, і булапоставлена ​​на облік 11 грудня 21. Хотів 12.12.21, алевихідний…
Всю дорогу я обіцяв машині, що якщо вона мене довезе, то в ремонтівідмови ні в що не буде. Так що, після заміни ременя ГРМ, олії, всіх фільтрів, сальників і головне - масло-відділювача, POLO ожив, зітхнув на повну, і помчав трасою 170, так як і належить запаспортом.
Є, звичайно, недоліки, які я не міг розглянути через сніг, присутніневеликі рижики, але в цілому кузов без натяку іржі, крісла як іззаводу, комплектація супер, ходова не скаржиться, мотор ще поживе, коробка не штовхається. Роман, напевно, і сам не знав, що пригнав, інакше впорядкував би і продав дорожче.
Найбільший мінус – це досить сумна витрата – 10, 5 по місту, бо частаких авто вже давно минулося. Але ж для мене було головним навчитидо літа мою половинку водінню, а там і буде видно.
На жаль, наступний 2022 рік приніс Україні багато страшнихнесподіванок, і машину було продано через брак грошей.
Але ринок Поло на автоматі в Україні не великий, так що думаю, раночи пізно ця машинка спливе в оголошеннях і, можливо, навіть Ви, незнайомий мені читач, станете її новим господарем, тому щопокупець взяв її так само, як і я – дружині для навчання! 🙂
Усім, хто дочитав, мирного неба над головою! чим у мене є запис наФейсбуці, та написано на Драйві 27.02.2023Запчасти нафото:3040001