Прощатимемося.

Коли ми познайомилися, це був нічим непримітний потворний ситроен, яких тисячі в місті. З проблемними документами, вона не сподобаласямені з першого погляду, але вибору у мене вже не було, ми не дужедовго притиралися один одному і практично з перших днівпорозумілися, ця машина не була для мене чимось особливим, а лишезасобом. "ти мене заправляєш, я вожу твою дупу".
Але через якийсь час я зрозуміла що починаю до неї звикати, меніхотілося робити все найкраще для неї, виділяти її серед усієї цієїсірої дорожньої маси, наповнювати яскравістю і позитивом. Язрозуміла що це не просто "білий ситроен", - вона стала для менечимось більшим, ніж просто шматок металу. Перші кроки ми робилинесміливо, не поспішаючи, але вже впевнено стверджуючи що " разом".Спершу були мийки, чистки, підфарбування, диски, малюнки, замінавсього і вся. Так вона набула свого нинішнього вигляду. У процесіперетворення я все сильніше і сильніше закохувалась у неї, бачачи вній уже не відро для переміщення, а сенс, таку підтримку. Ми багаточого переживали разом, виходили з найважчих ситуацій, допомагалиодин одному і жодного разу, розумієте, жодного разу вона не зрадиламене! не покинула, не відмовилася, не розчарувала. Вона витримувалабудь-які випробування та труднощі, які готувала нам дорога, іздавалося б все дуже круто, ми єдине ціле, але тут. Я зрадилаїї.
Перша аварія сталася на трасі. Вона відчувала себе впевнено, сміливо набирала обертів, але моя помилка полягала лише в частцісекунди.
Друга моя зрада була надто егоїстичною. Я була надто самовпевненоюна мокрій дорозі.
Третє закінчилося бамперами та крилом. Але вона пробачила все, витримала і продовжувала віддано і вірно служити мені.
Я багатьом завдячую їй, адже завдяки цьому маленькому квітчастомугрудочку я зустріла кохану людину, знайшла друзів, які в будь-якиймомент допоможуть і підтримають нічого не просячи. Натомість. Намоєму життєвому шляху вона дала мені багатьох людей, яких я гордоможу назвати близькими. Вона рвала все і вся, даючи мені те, чого яхотіла. Але в житті трапляються і чорні смуги. Мої нерви, крики, істерики, неадекватна їзда, повна відсутність розуміння ситуації танаслідків. Сварки з коханим, зриви на ній, маленькою табеззахисною. Було багато, але вона, як і раніше, не здаваласятерплячи всі приниження та зради від мене. Вона булапозашляховиком, мінівеном, гоночним балід, мінівантажівка. Однадавала мені все, як і раніше все, чого я так від неї хотіла. Тількисама того не помічаючи я хотіла занадто багато. Рвала коробку, викочувала на трасу, безконтрольно бігала по зустрічці вмоменти, коли вона всіляко намагалася заспокоїти мене таким ріднимта лагідним звуком двигуна. Але я знову підвела її. І цього разувона здалася. Я вдячна їй за всі найприємніші моменти і за всюпідтримку, надану мені тоді, коли здавалося життя втратило сенс.Лише зараз розумію як цей "шматок заліза" був вірний і любив мене, але всьому приходить кінець. Ламаються усі. Люди, речі. Я хочусказати лише одне, бережіть і цінуйте своїх маленьких залізнихдрузів, адже крім вас у них нікого немає. Повірте, вони теж вміютьлюбити і люблять вас без залишку, віддаючись настільки, наскількице в їх силах. І не зраджуйте їх. Адже вони вірні вам відконвейєра... І до кінця...