Коли ми познайомилися, це був нічим непримітний потворний ситроен, яких тисячі в місті. З проблемними документами, вона не сподобалася мені з першого погляду, але вибору у мене вже не було, ми не дуже довго притиралися один одному і практично з перших днів порозумілися, ця машина не була для мене чимось особливим, а лише засобом. "ти мене заправляєш, я вожу твою дупу".
Але через якийсь час я зрозуміла що починаю до неї звикати, мені хотілося робити все найкраще для неї, виділяти її серед усієї цієї сірої дорожньої маси, наповнювати яскравістю і позитивом. Я зрозуміла що це не просто "білий ситроен", - вона стала для мене чимось більшим, ніж просто шматок металу. Перші кроки ми робили несміливо, не поспішаючи, але вже впевнено стверджуючи що " разом". Спершу були мийки, чистки, підфарбування, диски, малюнки, заміна всього і вся. Так вона набула свого нинішнього вигляду. У процесі перетворення я все сильніше і сильніше закохувалась у неї, бачачи в ній уже не відро для переміщення, а сенс, таку підтримку. Ми багато чого переживали разом, виходили з найважчих ситуацій, допомагали один одному і жодного разу, розумієте, жодного разу вона не зрадила мене! не покинула, не відмовилася, не розчарувала. Вона витримувала будь-які випробування та труднощі, які готувала нам дорога, і здавалося б все дуже круто, ми єдине ціле, але тут. Я зрадила її.
Перша аварія сталася на трасі. Вона відчувала себе впевнено, сміливо набирала обертів, але моя помилка полягала лише в частці секунди.
Друга моя зрада була надто егоїстичною. Я була надто самовпевненою на мокрій дорозі.
Третє закінчилося бамперами та крилом. Але вона пробачила все, витримала і продовжувала віддано і вірно служити мені.
Я багатьом завдячую їй, адже завдяки цьому маленькому квітчастому грудочку я зустріла кохану людину, знайшла друзів, які в будь-який момент допоможуть і підтримають нічого не просячи. Натомість. На моєму життєвому шляху вона дала мені багатьох людей, яких я гордо можу назвати близькими. Вона рвала все і вся, даючи мені те, чого я хотіла. Але в житті трапляються і чорні смуги. Мої нерви, крики, істерики, неадекватна їзда, повна відсутність розуміння ситуації та наслідків. Сварки з коханим, зриви на ній, маленькою та беззахисною. Було багато, але вона, як і раніше, не здавалася терплячи всі приниження та зради від мене. Вона була позашляховиком, мінівеном, гоночним балід, мінівантажівка. Одна давала мені все, як і раніше все, чого я так від неї хотіла. Тільки сама того не помічаючи я хотіла занадто багато. Рвала коробку, викочувала на трасу, безконтрольно бігала по зустрічці в моменти, коли вона всіляко намагалася заспокоїти мене таким рідним та лагідним звуком двигуна. Але я знову підвела її. І цього разу вона здалася. Я вдячна їй за всі найприємніші моменти і за всю підтримку, надану мені тоді, коли здавалося життя втратило сенс. Лише зараз розумію як цей "шматок заліза" був вірний і любив мене, але всьому приходить кінець. Ламаються усі. Люди, речі. Я хочу сказати лише одне, бережіть і цінуйте своїх маленьких залізних друзів, адже крім вас у них нікого немає. Повірте, вони теж вміють любити і люблять вас без залишку, віддаючись настільки, наскільки це в їх силах. І не зраджуйте їх. Адже вони вірні вам від конвейєра... І до кінця...
5












Коментарі
Коментарів ще немає.