З раннього дитинства, як і багато хлопчаків, я був одержимийавтомобілями. Спав і бачив себе за кермом свого авто, всі мрії тасподівання зводилися в одне русло — автошколу.
І ось збулася мрія, мені 18, я за кермом ВАЗ 2105, яка старша замене на 6 років.Тоді це не мало ні найменшого значення, як і те, щомашина в такому віці хоч і їхала швидко, але не відрізнялася нікомфортом ні керованістю як такою.На початку у мене, студента невистачало грошей навіть на розхідники, не те що на запчастини, томузамість акумулятора на задньому сидінні сиділи пару друзів, якілегко і невимушено штовхали це диво радянського автопрому до тихпір, поки воно не заводилося. Назбиравши на акумулятор, я з'ясувавщо проблема не в ньому, а в стартері, який безбожно садив батарею, помінявши стартер помітив проблеми із запаленням, потім ще рядкорисних доробок, сигналізація, магнітола, динаміки тощо. Тоймомент) студентські заробітки йшли на авторинок:мухобійки, антени, ручки-смердючки. Машина від цього іномаркою не ставала, івиготовлялася як зріла, досвідчена жінка. Але все ж таки часткаромантики в цих поневіряннях була. Дуже багато було пов'язанояскравих вражень та вологих (іноді в прямому сенсі алегорії) "мрій"і сподівань із цим автомобілем…
Все вирішив відмову кермового механізму. На швидкості 80 км/год язрозумів, що люфт керма різко збільшується до півоберту.Примудрився утримати машину та доїхати до гаража 10 км. І якосьодразу охолодів до класики…