Старе серце"
І бачу списаний почерком дивним,
Схожим на шлях гальмівним дорогою,
Листочок паперу з докором нестрогим:
> «Вдягни мені колеса, зміни старий клапан,
Промий моє серце від гару та шлаку,
Залий у мої жили бензинової крові,
Протри мені очі і підфарників брови!
Адже ти не забув, як ми мчали крізь завірюху,
Як ти вражав моєю спритністю подругу,
> Як після, сидіння в салоні розклавши,
Ти з нею… Незручно і згадати, о, Боже! тяг
І подаруй мені якусь дрібницю:
Ривок наостанок з темряви та застою
І смерть від кохання, а не тлін від спокою».
Я виконав прохання старовинного друга,
І він побіг, присідаючи пружно…
Раніше ця машина належала моєму батькові-чудовій і дуже коханіймною людині, військовому, полковнику медичної служби. Він купив їїдавно, ще до мого народження, і все моє дитинство пройшло в цьомуавтомобілі-саме на ній мене забирали з пологового будинку, на їїзадньому сидінні я спала в дитинстві під час довгих поїздок навідпочинок або на дачу, саме її кермо було першим, Який я ще вдитинстві спробувала повернути-такий гладкий, тонкий і, якздавалося мені тоді, надзвичайно важкий.
Таким чином тато ненароком і назавжди прищепив мені любов до неї, що стала моєю найулюбленішою машиною-до Волги Ви уявляєте собі щотаке власна чорна 24-а Волга в СРСР 35 років тому? Заздрісніпогляди сусідів і не ризикуючі зупиняти міліціонери, заправки безчерг-одним словом, радянський символ статусу! Адже на той момент, коли ця машина з'явилася в нашій родині, це була чи не єдина власначорна 24-ка у Києві-місто з мільйонним населенням. Батько дужелюбив свою машину. Завжди своєчасно доглядав і зберігав у гаражі, намагаючись не виїжджати взимку. Та й влітку машина, бувало, стояла-тато іноді бував у тривалих відрядженнях.
Мали роки... Змінювалися часи, не стало Союзу, на вулицяхз'являлося все більше і більше іномарок, що поступово витісняютьВолгу з позицій статусного автомобіля, але машина продовжувала таксамо служити нам вірою і правдою. Злегка втомлена, але, як іраніше, сяє чорним лаком і хромом, горда і красива, завдякидбайливим татовим рукам. Кілька років тому через сімейні обставини, про які не хочеться згадувати, постало питання про продаж машини.Але я не дозволила цього зробити. Просто не уявляла собі як можнабуло продати нашу, а головне-ТАТОВУ машину! Після чого Волгаперейшла у моє безрадісне володіння. І тепер уже не тато, а я самапочала возитися з нею в гаражі-з часом вона почала вимагати до себебільше уваги, а лічильник пішов уже по четвертому колу. Іноді здрузями, іноді сама, у будні та у вихідні-я стирчала в гаражі, часом повертаючись додому пізньої ночі, залишаючи на паркетімасляні сліди старих кросівок…
В останні роки було зроблено багато, зараз уже всього і непригадаю. Але напевно можу сказати тільки одну цю машину я непродам ніколи! І вона будь-що буде продовжувати жити і їздитивеличезним містом, в якому з кожним роком залишається все менше іменше справжніх Волг-з кватирками у передніх вікнах, кнопковимиручками на дверях і нішою під чорний квадратний радянськийномер.