Про те як купив і віз ще одну машину з-під Харкова

Випадково підвернувся не поганий варіант. Борт веде мій товариш почарці по ВАГодрочу — у нього це виходить красивіше :)
Був звичайний уїкенд. Я навіть, якщо чесно, вже забув, чим я бувзайнятий, коли у вайбер прийшло посилання від RusLi на форумжигулеводів з темою про продаж Мк1 за «розумні» гроші, відкрив темуі почав вивчати фотки, зіставляючи їх із ціною… все сходилося:нафотках сум — ціна агонь.Написав «Берем» і навіть якось виразнопояснив навіщо.Зерно сумніву посіяно, і ми вже обговорюємопокупку.Через якийсь час розглядання фоток я помітив накладки напередні стійки, пізніше смужку і звинувачував на ляді і тут жедоніс ці новини до Руслана шляхом того ж вайбера.Зерно, посіянемною раніше, проросло в дух авантюризму і було прийнято рішеннябрати, нам навіть скинули ціну.
День Х був призначений на середу.
/>
Напередодні поїздки я до ладу не зміг заснути, може той самий духавантюризму не давав, але абияк перекимарив о 3 ночі я вже підбиравРуса біля його будинку, на його ж Альмері. Нам потрібно булоподолати 420 кілометрів із Києва до Краснограда Харківськоїобласті. Жодні сумніви нас не мучили і ми кілометр за кілометромнаближалися до гольфу чудовою новою трасою Київ-Харків. Десь черездві години, ми зупинилися влити в себе чергову порцію кави ішкірити по сигареті. Після здійснення ритуалу та повернення до всеще тепленького салону Альмери почалися пригоди. Я, зізнатися, планував, що вони (пригоди) розпочнуться під час подолання 420 км узворотний бік, але спостерігаючи червоненьку іконку «АКБ» наприборці зрозумів:«почалися». Ми чоловіки, а чоловіки не здаються.За кермо сіл Рус. На годиннику без чогось 6, темінь, мрячить дощик, запобіжники та контакти перевірені, все ще горить лампа заряду, алеми рухаємось тільки вперед… ще кілометрів 20. У зв'язку з сильноюрозрядкою, машина перестала реагувати на натискання електронноїпедалі…ми встали . Ха, у нас є ще один акум для гольфу! Швиденькоперекинули акб, завелися з штовхача для економії заряду і проїхаликілометр, і встали знову, але не на узбіччі, а на заправці…заправці без магазину, що вже за півгодини сильно вплинуло на нашнастрій – ми замерзли. Робити нічого, почали ловити попутку зтросом у руках… попутки не зупинялися. Заправник запропонував намсвої послуги, але треба було почекати, поки він здасть зміну. Зачас, що ми чекали кінця зміни, я встиг вивчити всі його звички, почав, а потім перестав відчувати свої ноги. З Русланом відбувалисяприблизно ті самі речі, тільки він був у рукавичках. Нарешті ВАЗ2110 почав нас зволікати, і простягнувши 16 км, кинув біля ворітСТО. Час близько пів на десяту ранку. Відігрівшись на сто, ми сталиактивніше і почали гадати:щітки, діодний міст або все ж такирегулятор. Через годину Альмеру почали розбирати. Генератор, якийне знімали 220 тисяч кілометрів, здаватися та залишати затишнупідкапотку не хотів, але таки піддався майстру. Виявилися такищітки. Майстер-механік кудись зганяв і привіз нам нові. Близько 12машина була вже на ходу і ми рухалися далі до гольфу.
Залишилися 230 км ми подолали без проблем і перед нами з'явився, його старість, гольф. Дякуємо продавцеві, він його відмив усерединіта перевірив працездатність основних приладів ще до того, як ми заним виїхали. Довірки на мене та на Руса вже були готові, тож, випивши кави, десь близько 16, ми виїхали на Київ.
Стандартні проблеми при купівлі одиниць усі були тут:кулісарозбита, відповідно і зчеплення теж, оскільки часто рушали зтретьої передачі. Блок запобіжників вивалився і заважав юзатипедаль зчеплення, двигун не тримає холостий хід, та й дикий люфткермового механізму. Реально люфт десь 34 обороту. Якось проїхавши200 метрів, я був готовий здатися, про що я, зупинившись, відразуповідомив Руслану, який їхав ззаду. Але згадав, що чоловіки нездаються і проїхав ще метрів 300 до заправки, де перекушуючи, виклав уже в дуже матючій формі, чим загрожує така подорож черезпів країни, але робити нічого… поїхали.
Перша ділянка нашого маршруту був завдовжки близько 40 км доПолтави. Дорога терпима для нормальної машини. На гольфі ж з такоюрозбитою рейкою це була просто морок. Його кидало в різні боки наямах, кермом я крутив як дрифтер, щоб уловити машину, при цьомукоригуючи напрямок руху всього на пару градусів. Я їхав першим, бозадавав темп саме я, але коли потемніло я взагалі перестав бачитикуди їду, що накладаючись на попередню тезу, змушувало мене боятисяза своє життя. Я пропустив Руса вперед і їхав його габаритами і цігабарити це все що бачив наступні 9 годин. Взагалі був кумедно, япрямий капітан нафтового танкера себе відчув, точність завданнянапрямку приблизно на тому ж рівні. Проїхавши Полтаву, зупинилисяперекурити, проїхали близько 50 км шляху за півтори години… жах.Машина заводиться тільки з штовхача, так що, озброївшись усім своїмдосвідом зупинки надалі, я робив тільки в гірку або з гірки. Ще 370і ми вдома. Далі дорога ставала тільки кращою, але мені це малодопомагало. Дивно було те, що незважаючи на сумний стан кузова ікермовий, машина їхала абсолютно рівно і на рівній дорозі майже невимагала коригування. Потрібно було проїхати десь 200 км дочотирисмугової дороги і ми героїчно це робили. Їхали в середньому50 км/год. Кожна зустрічна машина, а особливо фура, викликали умене напад паніки… від керування машиною було дуже складновідірватися навіть на секунду. Першу годину шляху я не знімав ногуз педалі зчеплення, тому що швидко її туди повернути не виходило узв'язку з важливим рядом блоком запобіжників, від чого вона (нога)почала дико хворіти і її хапали судоми. Спочатку сидіння, якебільше нагадувало гамак, тому що наповнювача в його спинці майже незалишилося, не напружувало.Але через годину 4 я вже вив від болю вспині… але ми їхали, болісно ковтаючи кілометр за кілометром. Якщо, наприклад, ситуація дорожня змінювалася трохи швидше, ніж Земляробить оборот навколо Сонця, алгоритм моїх дій був наступний:початигальмувати і підгазовувати, зловити машину; якщо протикав зпідгазівкою, то потрапляти у передачу; зловити машину і заводитисяз накату; зловити машину, спостерігати в дзеркало, як на гальмуючийпередачею гольф мчить позаду фура; зловити машину, відкрити вікно, провітрити; зловити машину, поїхати; зловити машину. У нас з собоюбула і екшн камера і дзеркальний фотик ..., але ми практично нічогоне записали ... Ми були в дорозі цілком і повністю. По дорозі намзустрівся трактор, але я не став його обганяти ... Він їхав 30км/год і мене це влаштовувало, я хотів хоч трохи відпочити, прицьому моя карма залишалася в порядку, так як формально потікгальмую і збираю пробку не я, А трактор ... Але коли він почавтупити і скинув взагалі до 10км/год я не витримав і кулею (реально)обігнав його і Руса і помчав в гірку абсолютно навмання, так якфари світили в напрямку, який я так і не зміг знайти.
До речі про гірки! в гірку гольф їхати на четвертій відмовлявся (буксувало зчеплення при низьких оборотах), тож доводилося їхати натретій передачі з оборотами 3, 5к. В салон проникав дуже приємнийзапах горілої олії з нотками підгорілого зчеплення. Але грубкапочинала гріти сильніше, та й взагалі багато електроприладів відоборотів просто починали працювати (омивач, датчики там всякі). Наприборці працював постійно тільки тахометр, але його закорювалокермо, що криво стоїть. По досягненню чотирьох смугової дороги, коли між мною та зустрічними машинами з'явився відбійник, думки проте, що мене розмаже про зустрічну фуру відпустили, і я в головіподумки прокручував свої дії у разі, якщо у мене все-таки відпадеколесо або вирве тягу, чи ще що. Тільки потім до мене дійшло, щовсі ці тренування до одного місця, тому що за спиною у мене лежитьще один двигун… але… ми їхали. Для того, щоб комфортно (відносно)почуватися за кермом на цій машині потрібно 4 смуги ... Ну мінімум3 ... У двох можна втриматися з великим зусиллям. Через дужевеликий час, ми нарешті дісталися Борисполя…це була остання складнаділянка. Купа світлофорів і потрібно було постійновідгальмовуватися, щоб проїхати без зупинки, так як тачка глухне ізаводиться тільки з штовхача. Я впорався. Нагадаю, що весь шлях яповністю довірився Руслану і їхав його габаритами, швидкість вінвибирав, виходячи з того, що бачив у дзеркало. Так ось. Залишився, отже, останній світлофор перед трасою, ми їдемо десь 50 у правійсмузі, швидкості не зменшуємо. Тут я помічаю в лівому рядутранспортер, який майже зупинився і за кілька хвилин розумію чому –рейки. Коли я до цих рейок доїхав, то на приладці загорілися всілампочки, я почув усі елементи ходової та запчастини, які я віз убагажнику і навіть те, як перегородка в сидінні боляче врізаєтьсямені в поперек. Люфт керма став ще більшим. До Києва недовго ... Япрям метри вважав. У той день я багато матюкався…дуже багато інавіть є кілька кумедних відео, які я пізніше зберу в маленькийролик і викладу. Проїзд Києвом о першій ночі виявився дуже нескладним, скрізь зелений і таке інше… Ось тільки підприємство, дезнаходиться наш бокс, вже було закрито і довелося кинути гольф білямого офісу, звідки вже вранці Рус забрав його до нас у майстерню, де він і оселиться на найближчі пару місяців.
За підсумком:420 км ми подолали за 9 годин, загальний час подорожі22 години від моменту виїзду з Києва до моменту повернення доліжка. Очі настільки втомилися, що на наркомана я перестав бутисхожим лише наступного вечора і навіть почало виходитифокусуватися. Рос вранці, відганяючи машину від моєї роботи добоксу, м'яко скажемо прифігел від того, що я на ній проїхав такийшлях. Сподіваюся, вона того вартує.