Я знаю коротку дорогу - 2 ...

Напевно, багато хто пам'ятає нашу літню нічну пригоду в лісі. Цяісторія трапилася майже через півроку.
Знову була неділя, але вже листопадова, знову було робити нічого, знову зателефонував товариш з пропозицією "трохи покататися". Жадавпомсти...
Цього разу машинку перевзули в тракторні "мітаси" взяли з собоюгорілку і дівок лопати, сендтраки, коротше все по феншу, але якпізніше виявилося, ліс теж підготувався до непроханих гостей...
Метою покатушок було те, що завершилося провалом минулого разу —пошук короткого шляху на трасу Тернопіль — Івано-Франківськ Іпотім, якщо залишиться час, хотіли, наївні:), поїхати подивитися наБурштинську ТЕС, яка розташована там поблизу .
Півшляхи через ліс ми подолали без проблем, їхали досить швидко якдля місцевості з майже півметровими лісовозними коліями. Але надругій половині шляху ділянки почалися проблеми. Рельєф місцевостіза півроку дуже змінили підлі лісовози. Глибина колії подекудипереступала півметрову позначку, грунт ставав дедалі більшрозкислим. Хайджеку доводилося діставати все частіше і частіше. Мирухалися впевнено, але дуже повільно. Розуміючи те, що загодину-півтори настане ніч, ми почали використовувати «нечесніметоди війни» з бездоріжжям — об'їжджали стрімкі ділянки міждеревами або рухалися по гребені колії. Але успіх | знову опиниласяна боці лісу – у нас відкрутилася бічна кришка кермового редуктора.Здібності до пересування машинка не втратила, але з'явився майже180-градусний люфт керма. Утримувати колеса в заданому положеннібуло дуже складно, і машинка весь час норовила зіскочити в колію.Замість того, щоб зупинитися і подивитися, що там не так, і потімусунути поломку за п'ять хвилин дотягуванням трьох болтів, я почавзвинувачувати підшипник ролика кермового редуктора в підлій зрадібатьківщини. Адреналін затуманив мені мозок, і я повністю бувупевнений, що підшипник розсипався. До речі свою помилку виявивлише вдома.
Як і передбачалося «писар» принесла із собою темрява. Звичайнихліхтариків з собою ми, звичайно, не взяли, а телефонів на довго невистачило, і кожне «відкопування» тепер тривало більше години.Останньою краплею став хайджек, що заклинив від болота, якийпромиванням у брудній калюжі відклинити не вдалося. Наше терпіння ісили закінчилися, і вкотре, звільнивши машинку від грязьовогополону, ми почали думати, що робити далі. Варіантів було два – абошукати альтернативний, більш їжабельний, для нічного часу шлях, абочекати до ранку. Хоч і телефони вже давно розрядилися, дисплейнавігатора світив як прожектор. І це давало нам певну надію напошук нормальної дороги для виїзду із цього проклятого лісу. Шляхми знайшли досить швидко, але вона була ніфіга не нормальна. Те, щоми там побачили, викликало асоціації з протитанковими ровами, іпотикатися туди о першій ночі було повною нерозсудливістю. За лісомбув невеликий хутір, і було вирішено йти туди, спитати когось ізмісцевих мешканців. В одному з дворів нам відчинили двері, і післянедовгих пояснень господареві, що ми, два брудні типи в камуфляжі, що з'явилися з лісу о другій годині ночі і розбудили всю йогосім'ю, ніякі не бандити, а просто джипери, що заблукали, насзапросили. -Володя, до речі, дуже хороша людина, засмутила нас -хорошої дороги для виїзду з лісу немає, доведеться або далі воюватиз коліями, або шукати об'їзди між деревами. Але хорошим було те, щовін мав потужний ліхтарик і він погодився піти разом з нами.Всупереч, до речі, своїй дружині, яка й надалі підозрювала в насбандитів, і категорично забороняла йому залишати дім…
…Вибралися ми з лісу, як і в попередній раз, знову о 4-й ранку, знову мокрі втомлені і злі.
Цього разу дорогу через ліс ми вже знайшли, але вона виявилася, нажаль, зовсім не короткою…