Вереснева відпустка. Частина четверта - Херсонщина.

Привіт Комради!
Перш ніж розпочати розповідь про наступний етап нашої грандіозноїподорожі Україною, хочу привітати вас з 2021 Новим роком! Бажаю вамвідкритих доріг, вміння дотримуватися всіх правил дорожнього руху, а також гарного настрою, любові та натхнення, виконання заповітнихбажань та суспільства вірних друзів! У Новий Рік бажаю вам незустрічати на своєму шляху вибоїни та підступні радари, а такожпробки! Нехай вам з транспортним засобом буде відкрито весьпрекрасний світ!
>

Таким чином, після тижневого відпочинку у друзів в Очаковіпродовжили нашу подорож у Херсонській області, ця областьнасамперед славиться своїми чорноморськими курортами, баштанами таприродними заповідниками.
> Заїхавши до Миколаєва на залізничний вокзал, наш колективпоповнився ще двома друзями.Тепер у кількості 4 осіб ми продовжуємошлях берегом Дніпро-Бузького лиману.

Простори вражають Скрізь берегом де є населений пункт сушатьсяякісь хитрі рибальські снасті, схожі на ятер. Багато рибальськихартілей.

По дорозі на кордоні Миколаївської та Херсонської областей, дідусьГугль показав нам маяк який перебувати в полі? Здивовано вирішиливідвідати це місце — Хабловський маяк. Свою назву він отримав поприлеглому тоді прибережному хутору якогось Хаблова (тепер хуторанемає). Задній Хабловський маяк вперше був збудований ще 1866 року.Справжній образ — це пам'ятка зодчества Радянської епохи 1952 року, що самотньо й велично височіє над полями. Найцікавіше в маяку йогозвуки у вітряну погоду, коли чутно посвистування чимось нагадуютьтувинський горловий спів чи співи буддистів Тибету… Чому в полі? Просто крім заднього є ще передній і середній Хабловський, разомвони вказують шлях по лиману., де замість звичного пісочного чигалькового узбережжя, тут на туристів чекають стрімкі скелі.
Вигляд каньйону зверху.
У розломі видніється дорога. Ми ж на джипошніві — вперед! Внизукраса — вузька смужка піску та піщані гори. Підйом завжди важчеспуску, але ми впоралися - правда довелося, крім примусовоговключення вентилятора, включати і піч. Все ж таки температурнийрежим шниви занадто високий, та й на вулиці +30.
Також у самому Станіславі є Херсонські гори, прямуємо до них. Фотоз інета для масштабності. Дорога по ущелині — заклик до дії, спускаємося. Тут піддали багажник випробуванню, наймолодшогозакинули нагору як кінооператор.
Дуже вразило це місце! Вікові розрізи земляної кори, ніби глибокірани землі залиті зеленкою чи йодом. Це вони так пофарбовані врізні кольори та відтінки залежно від пори року. То вони густопоросли зеленим полином-травою, то щільно вкриті жовто-коричневоюковилою, то одягнулися темно-фіолетовими степовими квітами. Дужеорганічне та рідкісне поєднання гір та моря, яке не завжди і нескрізь можна побачити. Букет запахів, з міксом свіжого морськогобризу та степового різнотрав'я, який існує тільки в цьому місці ібільше ніде. Це місце славиться не лише своєю красою, а й давньоюісторією. За даними археологів, на цій території розташоване такзване Станіславське городище – місця поселень минулих століть. Йогоплоща становить понад 3 гектари.

А ми рухаємося далі, дорогою затарилися кавунчиками та динями —адже Херсонщина це рай кавунів!
Наступна мета нашої подорожі українська Сахара — Альошківські піскиє другою за величиною пустелею Європи, бархани тут місцямидосягають 20 м. Розміри вражають — із заходу на схід пустеляпростягається на 150 км, загальна площа пустелі займає близько 200тисяч гектарів. Вдень піски прогріваються до 70 градусів, а вночідосить свіжо. Трапляються тут і характерні для пустель піщані бурі.А виникла пустеля завдяки вівцям. У засновника заповідника «АсканіїНова» барона Фальц-Фейна їх було близько мільйона. Вони виїдали нетільки траву, а ще й розбивали своїми копитами верхній шар ґрунту.До того ж у 60-х тут базувався військовий полігон для авіації —льотчики вчилися скидати сюди бомби. Додати вітер — і ось рецептстворення пустелі. В'їзд на територію пустелі не дужезаохочується:всі під'їзди переорані, дороги завалені хмизом.Все-таки частина пустелі заповідник, а інша частина військовийполігон, що діє, Таке собі сумнівне поєднання миру і війни! Але духпригод і авантюризм підганяє нас — остання більш-менш виїзнапозиція, далі спуск і бархани. Попередньо при розробці маршруту, виписав телефони офф-роуд клубу Херсона — раптом чого прийдуть надопомогу. Поглибившись углиб на 1 км, ми розуміємо, що далі лізтине реально. Хоч якісь сліди шин пропадають і здоровий глуздпереважає — намагаємося повернуться. Але не тут то було, якщозупинився, рушать неможливо. Довелося стравлювати шини до 1 атм ізадом по сліду (розгорнуться не реально) повертаємось. З жалемдивимося на цей полігон випробування для джипів і даємо слово — мище сюди повернемося, але з якорем і бажано в компанії соратників наджипах. Далі прямуємо в кінцеву точку. Подорожі та найцікавішу —Кінбурнська коса. Хоч ми і були там у 2019, але залишилася якасьнедомовленість і таємниця у тій поїздці.
По дорозі відвідуємо ще один маяк у Дніпровському лимані.Конструкція вражає своєю витонченістю та деякою ажурністю.Закінчення її будівництва посідає 1911 рік. Цікаво, що висотаАджигольського маяка складає 67 метрів. Його будівництво велосявідповідно до проекту знаменитого інженера Володимира Шухова.Дивлячись із землі на незвичайну конструкцію Аджигольського маяка, перше, що спадає на думку щодо його конструкції – плетіння, подібнедо того, що використовується при виготовленні кошиків з лози. ВУкраїні це найбільший маяк і за своїми розмірами він посідає 16місце у світі.

Під'їжджаємо до с. Геройське — останній населений пункт засфальтом, далі починається повне піщане бездоріжжя. Особливістюданої місцевості (від с. Геройське) - це безліч піщаних доріг приповній відсутності покажчиків. Кажуть, що місцеві спеціалістизбивають покажчики, щоб потім за гроші найматися проводити нашогобрата до села Покровка, єдиного, що знаходиться на морськомуузбережжі. Ми щось вже бували тут і дорогу пам'ятаємо. Прощайасфальт на 4 дні, понижалка та газу-газу! Тільки так можнапересуватися цими піщаними дорогами, зупинка на такому піскузагрожує закопуванням і посадкою на днище. Але ми особливо небоїмося:4 людини екіпаж, лебідка і близькість дерев дають нам змогузупинятися і розглядати унікальну природу. Брод перелив з озера возеро. Кількість озер на Кінбурнській косі сьогодні налічує близько300. Частина озер солоні – влітку вони майже пересихають, наберегах блищить сіль, а дно вкрите якоюсь криваво-червоною травою –дуже марсіанський пейзаж. А ще є поклади білої глини та лікувальнихмінеральних грязей. Частина з озер прісні, кефалеві – вони з'єднаніз лиманом і приходить сюди на нерест риба. Карта для розуміннямасштабу та кількості озер. Одне з перших, що впадає в око, колипотрапляєш на Кінбурнську косу, це птахи. З ранньої весни допізньої осені чується спів птахів, шум крил, що розсікають повітря.Кількість видів мешкають на Кінбурні та прибережних островахдоходить до трьохсот. Рідкісні види занесені до Червоної книгиУкраїни. Ось так просто проїжджаючи повз озеро можна побачитибілого та рожевого пелікану. Але зустріти тут можна не тількиптахів. У тутешніх лісах мешкають козулі, вовки, лисиці, єноти, куниці, зайці. У степових зонах коси можна часто спостерігати задикими конями. І ми їх зустріли!

І ось ми успішно досягли місця нашої дислокації під час перебуванняна косі — гостьовий будинок Кінбурані.

Умови супер:просторі номери 2-х і 3-х місні з туалетом і душем, кондиціонер, телевізор, харчування, басейн і, звичайно ж, привітнийприйом з боку господарів. Але замовлення потрібно робити хоч би за2 місяці до. Для особливих романтиків тут теж припасовані сюрпризи! Ми потрапили на фестиваль вина — ось така подача вина була! Вечірпройшов за вечерею, на кухні нам приготували найсвіжішу кефаль! Цещось, та під коньячок з розмовами про побачене та про плани назавтра! А наші плани прості — обстежити косу вздовж і впоперек, атакож досягти краю коси. Виспавшись, вранці в передчутті пригодрвонули в глиб коси. Мета - знайти Геродотів Ліс.
Трохи історії:у давні часи Кінбурн був добре відомий. Цей крайколись називали Гілєєю. У своїх працях у 5 столітті до нашої еридавньогрецький історик Геродот так описував цю землю:«Якщопереправитися через Борисфен (дніпро), то першою від моря будеГілея». Гілея, з давньогрецької землі під густим лісом. Заприпущенням біологів Гілея складалася із чагарників дерев:осики, вільхи, дуба, в'яза, тополі. Нині Гілея як екосистема зникла.Окремі гаї залишилися на Кінбурнському півострові. Одна з великих івідомих Геродотів ліс - заболочені зарості, смарагдовийнапівтемрява, прохолода і покручені, вкриті мохом стволи. Наче тине в піщаному Кінбурні, а десь на болотах Білорусії. Такий собіоазис серед пісків.

Ми насолоджуємось красою та видами навколо.

А ось машинці доводиться важко трудитися, катаючи нас по косі. Згори побачили вдалині якусь ту вишку, треба обов'язково розвідати.Шлях прокладений прямою. Досягши мети по піщаному бездоріжжю, виявилося, що це спеціальна вишка для спостереження міграціїптахів. Покровське. Тут здається дуже багато житла і є причал длякорабликів, які привозять піших туристів з Очакова. Далі територієюкоси туристів розвозять ось такі таксі, неповнопривідний транспорттут не зустрічається взагалі! Багато хто з туристів їде на берегморя ближче до закінчення коси в імпровізовані кемпінги. Там єпрокат наметів, спорядження, питна вода, електрика від генераторівдля заряджання гаджетів і т.Д. Такі собі оази цивілізації. Подорозі зустрічаються безсмертні джипери або джиперами, що уявилисебе. Особливо вони люблять залізти в солончаки, щоби вже напевно! Ну, правду кажучи, торік і ми такими були, але в нас хоч страховкає — лебідка. Ну куди ж кинути новобранців, рятували щодня по 2-3машини. Лебідка - це річ, розмотав зачепив і тягнеш застряг.Звичайно, без фанатизму — підкопували, підкладали, тим самимзнижуючи навантаження. Врятовані у захваті від ефективностілебідки, брали телефон про всяк випадок, раптом застрягнуть. Взагаліна косі взаємодопомога — це закон, і не дай бог, що врятувався, запропонує гроші за допомогу. І нарешті ми досягли краю коси! Відчуття начебто ти досяг краю світу! Тут Дніпро зустрічається ізЧорним морем. Плавати тут небезпечно, бо хиткі піски та вири. Насам край на авто не під'їдеш, закрили в'їзд та зберегтипервозданність, але піший хід дозволено. Майже на краю косизнаходиться баржа. Її проржавілий кістяк громіздкою конструкцією«прикрашає» Кінбурнську косу з боку Чорного моря. За словамикорінних жителів, баржа румунська, і так само виглядає, як ті, яківідокремлюють акваторію військового порту від моря. Одна з версій -баржа на косі приблизно з 1943 року, а будували їх після Першоїсвітової війни. Також цікаво, що раніше баржа стояла з боку лиману, а не моря. Місцеві кажуть, що це викликано міграцією коси. Існує йінша версія, про яку кажуть обивателі, що баржу поставили там длятого, щоб утримувати косу. Інші стверджують, що вона на косупотрапила випадково. Нібито, 1941 року під час бомбардуваннянімцями пірсу Очакова, одну з барж відірвало від берега і штормомвикинуло на косу. Місія виконана, мета — закінчення коси досягнуто.Інші три дні ми насолоджувалися просто морем та його пустельнимпервозданним узбережжям. Ось так я собі й уявляю ідеальний пляж:безнатовпів, без музики, без надувних гірок та бабусь із пахловою.Тільки море, сонце та білий пісок. Колір блакитного моря непередати, недарма Кінбурнську косу називають українськимимальдівами! Увечері насолоджувалися під коньячок морськимиделікатесами власне спійманими та смачно приготованими на кухнікухарями. Ковзаня не готували, фото для повноти картини. Релаксповний! Ми в морському раю! 4 дні перебування на косі пролетілидуже швидко і настав час повертатися. Але на зворотному шляху ми щевідвідали два дуже цікаві місця на косі.
Першим шляхом — у лукомор'я дуб зелений… Так, так є припущення, щоце саме той дуб, з творіння Пушкіна. Дубові понад 300 років! Єдеякі свідчення того, що Олександр Сергійович Пушкін відвідувавОчаков, а отже, цілком міг побувати і на Кінбурнській косі, до якоїзвідти зовсім недалеко. А якщо так, то, знаючи його цікаву натуру, можна припустити, що він міг потрапити і до Волижина лісу, про якийписав ще Геродот, і, побачивши величезний величний дуб. Але це лишеприпущення.
Кота не зустріли, ланцюг вкрали до нас, русалок не дозвалися, лісовик напевно присутній в особі лісника живе поруч. А якщосерйозно — дуб у жалюгідному стані, люди здирають кору на згадку іт.Д. Люди, будьте людьми!

І друга наша зупинка та остання на виїзді з коси в районі с.Геройське - сольове озеро, де досі добувають сіль. Місцеві кажутьщо сіль, що видобувається, використовується тільки в лікувальних ікосметичних цілях, хоча на смак — сіль як сіль. Але повертаємося мище не додому, а тільки в Миколаївську область — щоб перетнути її таперейти до нашого завершального етапу місячної подорожі на Одещині.Чекайте на звіт …