Федя дивного зеленого кольору. Моя перша іномарка і взагалі моя перша куплена за свої гроші машина. Купив у 95, продав у 96. За рік із зайвим я на ній проїхав 80 з лишком тисяч, кілька разів втрачав задні маточини, губив задній міст, тягнув новий з Москви, міняв його на 25-градусному морозі. Точив шпильки на втрачені маточини, один раз на дондюшанському цукровому заводі в Молдові, на жмеринському вагоноремонтному заводі. Їздив на ньому за кордоном. Мій брат вів у ньому статеве життя, особливо бурхливо з майбутнім магістром-випусницею Сорбони. З цього приводу на заднє скло була наліплена наклейка у вигляді жіночих трусиків, натягнутих між ніжками в туфельках.
Перевертався в ньому на трасі Б. Церква-Калинівка. Сиділи всередині в кюветі, ходили по стелі, а по склу стікала струмінь бензину з-під кришки бензобака. Зігнутий навпіл у процесі виламування собі ходу назовні, довелося мені. Разом потім доводилося дружині, а потім і їй, вже колишній дружині, продовжувати генералку черговому Феді-власникові. Зараз Федя клонований. На його номерах їздить схожий, а його бачили на одному з київських ринків у вигляді торгового місця.
А взагалі, перша машина — це як перше кохання… не забувається таке ніколи. Хоча перше кохання я якось ось і не згадаю.





